Особливий інтерес з позицій забезпечення фінансування форсайт-проєктів сталого просторового розвитку територіальних утворень – міст, об’єднаних територіальних громад, регіонів тощо викликають механізми сек’юритизації природних активів. Для ефективної організації сталого господарювання в Україні необхідно узагальнити, адаптувати до національного законодавчого поля, відповідним чином інституціоналізувати й активно використовувати досвід сек’юритизованого управління активами закордонних країн із розвинутою економікою та фінансовими ринками з метою ефективного фінансування та реалізації інвестиційних проектів в рамках форсайт-стратегування.

У розвинених країнах під сек’юритизацією розуміється інноваційний механізм сучасної фінансоміки, який передбачає трансформацію нефінансових активів у ринкові цінні папери з наступним продажем їх інвесторам. Сек’юритизація, перетворюючи малоліквідний і важкий, або неможливий для ринкового обігу базовий актив у боргові або ж пайові зобов'язання у формі цінних паперів, сприяє підвищенню їх оборотності, спрямовує актив в інфраструктуру фондового ринку, паралельно з цим створюючи з таких активів убезпечені з позицій фінансового ризику інвестиційні пули. Також механізм сек’юритизації знижує ризики, шляхом відділення фінансової складової конкретного проєкту від фінансової діяльності суб’єкта господарювання у цілому, яка сама по собі є очевидним джерелом додаткових ризиків. Важливим з позицій конституційного права є те, що механізмами сек’юритизації можуть трансформуватись у ліквідні активи фондового ринку не самі природні об’єкти напряму, а лише потоки доходів від їх експлуатації. Тобто, за природними ресурсами, як і раніше,  зберігатиметься статус власності всього українського народу, а реалізовуватимуться на фондовому ринку лише права на отримання доходів від їх залучення до господарського обігу у конкретному проєкті природокористування.

Відомим дослідником сек’юритизації Х.П. Бером запропоновано її класичне визначення, як способу фінансування, за котрого актив, що генерує потоки платежів виділяється з балансу ініціатора й набуває юридичної самостійності шляхом передачі цього активу спеціальній юридичній особі, яка здійснює його рефінансування на ринку капіталів шляхом емісії цінних паперів, в результаті чого відбувається перетворення малоліквідного, та такого, що не обертається на ринку майна (в нашому випадку – природного капіталу) в форму фінансових інструментів ринку капіталів, з метою забезпечення його ліквідності. Тобто сутність сек’юритизації полягає в «конвертації» певних нефінансових активів у цінні папери фондового ринку, такі як облігації й сертифікати участі.

Поява й розвиток сек’юритизації стали логічним продовженням загальної тенденції фінансизації господарювання і підвищення ролі цінних паперів в економіці. Сек’юритизація активів характеризується широким складом стейкхолдерів. До них відносяться: оригінатори – учасники  державно-приватного партнерства, що безпосередньо реалізують проєкт; фінансові компанії   – спецюрособи SPV (анг. Special Purpose Vehicle), тобто відокремлені фінансові установи зі спеціальними правами запозичення, яким передаються оригінаторами певні права на первинні активи; інвестори; рейтингові агентства; аудитори; державні регулятори та наглядові органи; громадські партнери-експерти і юридичні довірені структури тощо. Механізм сек’юритизації є потенційно привабливим для фінансування проєктів розвитку інфраструктури, аграрного сектору, видобутку корисних копалин, водо- та лісокористування, поводження з відходами тощо. У цілому, сек’юритизація є привабливим форматом фінансової діяльності, тільки у США в минулому десятилітті обсяг сек’юритизованих активів сягав 2 трлн. доларів. Значимість сек’юритизації активів для природно-ресурсної сфери є істотною, оскільки вона має ряд незаперечних переваг як для оригінатора, тобто  утримувача первинних активів, так і для інвесторів. Оригінатори  швидко повертають вкладений в проєкти капітал, а інвестори отримують доступ до майбутніх доходів від проєктів, а фінансові посередники – свою частку таких доходів. 

Стале фінансування форсайт-проєктів просторового розвитку включає такі етапи як:

інвестування, коли публічний сектор і бізнес-структури як оригінатори укладають угоду про партнерство в інвестиційному проєкті, включеному у форсайт та здійснюють початкові інвестиції;

сек’юритизація, на якому оригінатори проєкту через довірчу структуру укладають угоду про переуступлення за нормою сек’юритизації права на отримання активів об’єкту сек’юритизації спецюрособі SPV;

емісія, на якому спецюрособа SPV за участю незалежного рейтингового агентства та під наглядом державного регулятора емітує та реалізує на фондовому ринку забезпечені майбутніми доходами від проєкту цінні папери;

рефінансування   компанією SPV проєкту для його завершення або експлуатації чи модернізації та розрахунку з інвесторами і оригінаторами за емітованими фінансовими зобов’язаннями.

З позицій публічного управління природними ресурсами як загальнонародною власністю, застосування подібних фінансових механізмів є особливо важливим для збільшення віддачі від державних коштів за рахунок рефінансування проєктів на фондовому ринку, а також вивільнення попередньо інвестованих у проєкт фінансових ресурсів  за рахунок угод сек’юритизації для наступного реінвестування.  Дослідження, проведені у відділ методології сталого розвитку показали, що найвигіднішим варіантом при сек’юритизації активів форсайту для державного інвестування є забезпечення швидкого обігу капіталу із прискореним поверненням інвестованих коштів через механізми сек’юритизації та наступним реінвестуванням їх у майбутні проекти. Таким чином у рамках форсайту може бути сформовано портфоліо короткострокових інвестиційних проєктів (тривалістю від 1-3 до 5 років), сек’юритизація яких і дозволить забезпечити неодноразовий обіг державних коштів.

Відділ методології сталого розвитку

Бистряков І.К., д.е.н., проф.,

Клиновий Д.В., к.е.н., с.н.с., доц.