Державна екологічна політика України має спиратися на ретельне вивчення та опрацювання міжнародного досвіду, особливо тих держав, що спрямовують власні політичні зусилля на приєднання до Європейського Союзу. Однією з таких держав є Республіка Сербія, котра подолала складні часи, економічну та політичні кризи, а наразі має низку угод щодо просування до зближення з ЄС. Розглянемо досвід Сербії у зазначеній сфері, зосередивши увагу не лише на власне екологічній політиці, але й її реалізації на місцевому рівні, тобто в умовах підвищення значущості перенесення владних повноважень на базовий територіальний рівень. Варто наголосити, що повноваження місцевого самоврядування в Сербії регулюються низкою документів, зокрема Законом про місцеве самоврядування, Законом про фінансування місцевого самоврядування, Законом про деякі компетенції Автономного краю Воєводина, Законом про столицю тощо. Законодавством Сербії визначені механізми вертикальної координації дій центральних установ та органів місцевого самоврядування у сфері охорони навколишнього природного середовища. Водночас практична реалізація такої координації стикається із низкою серйозних проблем.

Органам місцевого самоврядування у Сербії делеговано окремі повноваження у сфері охорони навколишнього середовища, а саме: проведення стратегічної екологічної оцінки; організація збору, транспортування, зберігання та утилізації муніципальних відходів; регулювання обігу й використання небезпечних хімічних речовин; контроль за викидами від стаціонарних джерел забруднення атмосферного повітря тощо. Нагляд за дотриманням цих повноважень здійснюється центральними органами влади. Але надання органами місцевого самоврядування інформації щодо їх виконання не завжди є обов'язковим. Зокрема, центральна влада не має даних про результати проведення стратегічної екологічної оцінки на місцевому рівні.

З метою підтримки органів місцевого самоврядування щодо реалізації їх компетенцій у сфері охорони навколишнього середовища діє Постійна нарада міст і муніципалітетів (Standing Conference of Towns and Municipalities). Проте така допомога багато в чому залежить від фінансових можливостей. Так, у зв‘язку зі скасуванням Фонду охорони навколишнього середовища в 2012 році фінансова підтримка природоохоронних заходів на місцевому рівні суттєво скоротилася.

Однією з серйозних проблем також є відсутність належного кадрового потенціалу для реалізації переданих на місцевий рівень обов'язків та повноважень у природоохоронній сфері. Так, відповідно до Закону про охорону навколишнього природного середовища, органи місцевого самоврядування зобов‘язані розробити та прийняти місцеві програми управління природними ресурсами й охорони довкілля. Однак на практиці підготовка таких документів та планів їх виконання гальмується через недостатню кількість фахівців відповідного рівня.

І хоча залучення органів місцевого самоврядування до розробки законів і правил, які впливають на їхню діяльність у сфері охорони навколишнього природного середовища є обов‘язковим, практична можливість їх участі в схваленні рішень дуже обмежена. Особливо це стосується невеликих міст і муніципалітетів.

Необхідно зауважити, що в цілому вертикальна координація здійснюється переважно не за допомогою законодавчо окреслених механізмів, а через особисті контакти між відповідними чиновниками. Частково зазначене нагадує вітчизняну практику.

Спираючись на досвід Сербії, можна зробити наступні висновки щодо державної екологічної політики України. Практичне впровадження децентралізації насамперед потребує наукової підтримки і чітко встановлених процедур погодження, ухвалення, реалізації та моніторингу рішень у природоохоронній сфері. Крім того, на часі залучення виборних органів місцевого самоврядування до формування територіальної (місцевої) екологічної політики. Зазначене передбачає: ініціювання рішень; відповідальність за їх виконання; моніторинг ефективності вжитих заходів; розробку специфічних регулятивних актів і рішень у сфері охорони й раціонального використання природних ресурсів.

Для реалізації наведеного вище необхідно кардинально підвищити фаховий рівень спеціалістів з екологічної політики на рівні районних адміністрацій та базових органів самоврядування (територіальних громад). Саме невизначеність щодо фінансового забезпечення локальної екологічної політики та недостатній професійний рівень уповноважених фахівців не дають змоги ефективно розвивати механізми державної екологічної політики на локальному рівні.

Автори

д.е.н., проф. Хлобистов Є.В.;

к.е.н., с.н.с. Кобзар О.М

(відділ економічних проблем екологічної політики та сталого розвитку)