19 травня 2020 року

12:56:49 19.05.2020 Назад

ЛІСОГОСПОДАРЮВАННЯ ЧИ ЗАПОВІДАННЯ?

«Річки - не п’ють свою воду,

дерева - не їдять свої плоди,

сонце – не світить само собі,

і квіти – не пахнуть для самих себе.

Життя для інших – це закон природи.

Папа Франциск

 

Питання лісового господарства на даний час широко дискутуються в суспільстві, до них прикута увага як пересічних громадян так і високопосадовців. Перша група особливо активна в соціальних мережах, де жваво обговорюються «лисі Карпати», «ешелони кругляка» та інші не менш апокаліптичні речі для українських лісів. Друга група, представником якого є Державне агентство лісових ресурсів України, в публічній площині розповідає про значну кількість посаджених лісів та ефективність лісогосподарських підприємств. Перші активно закликають заборонити вирубку лісів та відповідно створити такий собі Український національний лісовий парк площею 10,5 млн. га. Другі навпаки розповідають, що в порівнянні з іншими країнами вирубуємо мало, і потрібно збільшити інтенсивність вирубки лісу. Хотілося б дослідити дане питання через призму власних інтересів всіх цих осіб.

Всіх вигодонабувачів від послуг лісу поділимо на декілька категорій. Для розуміння загальної ситуації виділяємо три категорії інтересів людей:

1. Екоактивісти – домінує екологічний інтерес.

2. Працівники лісогосподарських підприємств та деревообробники –домінує економічний інтерес.

3. Місцеві жителі – домінує соціальний інтерес.

Для розуміння поточної ситуації в лісовій галузі наведемо статистичні матеріали, які характеризують ступінь задоволення потреб всіх цих заінтересованих осіб.

На сьогодні лісів, що належать до сфери управління Держлісагентства, уже заповідано 16,8%, при цьому заповідність всієї території держави становить 6,6%. Практично у всіх регіонах заповідність в лісах вища ніж загальнодержавна. Слід відмітити, що за 30 років площа територій та об’єктів природно-заповідного фонду на лісових землях збільшилась в 4 рази (площа із 315 тис. га у 1978 р. до 1327 тис. га у 2019 р. і заповідність відповідно із 5,5% до 16,8%). Відсоток заповідання лісів в Україні перевищує відповідний показник європейських країн.

Разом з тим, в Україні незважаючи на зростання кількості та розмірів природоохоронних територій, їх фінансування відбувається за залишковим принципом, а місцеві громади практично не беруть участі в господарській діяльності цих територій та управлінні ними, не мають з цього зиску і, відповідно, не зацікавлені в таких територіях. Крім того, низький рівень життя місцевого населення й відсутність сприятливих можливостей для економічного розвитку провокують конфлікти в сфері природокористування, ускладнюють проблеми збереження природних та історико-культурних комплексів і об’єктів. Тому природоохоронні території не виконують покладені на них функції, а існуюча система управління ними є неефективною.

Державний бюджет України забезпечує утримання природоохоронних установ у середньому на 40 – 50% від потреби необхідних коштів.Обсяг фінансування із загального фонду державного бюджету на утримання установ ПЗФ становить 0,06 – 0,07% у загальному обсязі бюджетних видатків держави і протягом багатьох останніх років залишається недостатнім.За структурою видатків, передбачених на утримання установ ПЗФ, левову частку становлять видатки на оплату праці (98,6%). При такому бюджетному фінансуванні взагалі не може йти мова про розвиток заповідної справи. Витрати на утримання заповідників та національних парків в Україні: Державний бюджет 89%, інші надходження 11%. Основну частку інших надходжень установ природно-заповідного фонду складають кошти від реалізації деревини та виробів із неї 92%.

Природоохоронні установи та об’єкти місцевого значення, землевласниками та користувачами яких є органи місцевого самоврядування, підприємства, організації фінансуються за рахунок місцевих бюджетів та коштів землекористувачів за залишковим принципом, а в більшості випадків не фінансуються взагалі. Крім цього, левова частка природо-заповідних установ немає юридично та фактично встановлених меж своїх охоронних об’єктів, що провокує самовільне захоплення цих ділянок, особливо поблизу великих міст.

Виходячи з наведених вище фактів, виникає питання – яка система організації лісового господарства дасть змогу досягнути максимального балансу інтересів всіх трьох груп?

Зрозуміло, що для задоволення як екологічних потреб (рекреація, продукування кисню, просвітницька діяльність, тощо ) так і економічних (заготівля деревини, збирання не деревних продуктів лісу, мисливство), а також і соціальних (місце основної зайнятості місцевих жителів) є найбільш екологічно обґрунтованим економічно доцільним та соціально справедливим класичне ведення лісового господарства. На нашу думку найбільш оптимальним варіантом, який враховує інтереси всіх зацікавлених осіб у межах дії економічного поля великих міст є так зване рекреаційне лісокористування–це система заходів з користування лісовими ресурсами здійснювана у вільний від роботи час на лоні природи з метою відновлення фізичних, духовних сил людини, зміцнення її здоров’я та працездатності, створення оптимальних умов для всебічного розвитку особистості та організації активного відпочинку, що сприяє розширенню можливостей одержання додаткового суспільного продукту і збільшення тривалості життя населення. Рекреаційне лісокористування характеризується економічною, соціально-культурною і медико-біологічною функціями. За такої системи господарювання ліси крім виконання своїх прямих природоохоронних функцій, задовольняють життєві потреби місцевого населення, створюють сприятливі умови для відпочинку й туризму і є чинником сталого соціально-економічного розвитку суспільства.

Відділ методології сталого розвитку

І.М.Лицур, д.е.н., проф.