Олександр Іванович Кузьмук народився 17 квітня 1954 року в селі Дятилівка Славутського району на Хмельниччині. Він виріс у родині кадрового офіцера Радянської армії, де дисципліна й відповідальність були частиною повсякденного життя. Батько, генерал-майор Іван Федорович, пройшов шлях від фронтовика до високих посад, і саме цей приклад значною мірою визначив долю сина.

Його кар’єра розгорнулася як справжня епопея: від командира танкового взводу в радянських військах до найвищого військового звання в незалежній Україні — генерала армії. Двічі він очолював Міністерство оборони, керував Національною гвардією, обирався народним депутатом трьох скликань і навіть нетривалий час обіймав посаду віце-прем’єр-міністра. Сьогодні його постать викликає жваві дискусії — від визнання заслуг у розбудові армії до критики за політичні рішення та епізоди, що залишили слід в історії.

У часи, коли Україна з нуля вибудовувала власні Збройні сили, саме такі офіцери, як Кузьмук, опинялися на передовій трансформації. Його шлях — це не лише персональна історія, а й дзеркало складних процесів, через які проходила вся країна.

Ранні роки та військова освіта

Дитинство Олександра минуло в атмосфері військових гарнізонів. Після школи він обрав шлях батька й у 1971 році вступив до Харківського гвардійського вищого танкового командного училища. Закінчив його 1975 року — саме тоді, коли радянська армія ще здавалася непорушною силою.

Подальше навчання в Військовій академії бронетанкових військ імені Малиновського (1983) та Академії Збройних Сил України дало йому ґрунтовну теоретичну базу. Пізніше він здобув ще й економічну освіту в Міжнародному інституті управління, бізнесу і права. У 2014 році захистив докторську дисертацію зі спеціальності «Військова історія». Наукові праці Кузьмука присвячені концепціям розвитку воєнної організації держави та реформуванню сектору безпеки.

Службу молодий офіцер розпочинав командиром танкового взводу. Потім були рота, батальйон, полк. Географія була широкою: Група радянських військ у Німеччині, Білоруський, Московський, Ленінградський, Прикарпатський та Одеський військові округи. Це дало йому унікальний досвід управління різними типами військ у різних умовах.

Становлення в незалежній Україні

Після проголошення незалежності Кузьмук залишився в лавах української армії. У 1990–1995 роках він послідовно обіймав посади начальника штабу дивізії, командира дивізії та командира 32-го армійського корпусу. Останню посаду він поєднував із роллю старшого військового начальника в Автономній Республіці Крим — регіоні, який уже тоді вимагав особливої уваги.

7 жовтня 1995 року його призначили командувачем Національної гвардії України. На цій посаді він пропрацював менше року, але саме тоді почалося формування нової структури, яка мала стати опорою внутрішньої безпеки молодої держави. 11 липня 1996 року Кузьмука призначили міністром оборони України. Це стало початком найдовшого в історії незалежної України періоду перебування однієї людини на цій посаді — майже п’ять з половиною років.

На чолі Міністерства оборони: перша каденція

Період 1996–2001 років виявився надзвичайно насиченим. Україна успадкувала від СРСР потужний, але громіздкий військовий комплекс. Потрібно було скорочувати особовий склад, переозброювати частини, вибудовувати нову систему управління та фінансування.

Під керівництвом Кузьмука було розроблено та затверджено Державну програму реформування і розвитку Збройних Сил України до 2005 року — документ, який на роки вперед визначив вектор трансформації армії.

Сам міністр неодноразово наголошував на необхідності переходу до професійної армії та збільшення фінансування. У 1998 році він отримав найвище військове звання — генерал армії України.

Водночас цей період запам’ятався й трагічними подіями. 20 квітня 2000 року під час навчань на Гончарівському полігоні Чернігівської області навчальна ракета «Точка-У» без бойового заряду відхилилася від траєкторії та влучила в дев’ятиповерховий житловий будинок у Броварах. Загинули троє людей, п’ятеро отримали поранення. Міністерство оборони спочатку не визнавало своєї причетності. Лише через кілька днів, після знахідки уламків, факт підтвердили. Кузьмук відмовився подавати у відставку, посилаючись на технічні причини збою, а не на людський фактор.

Ще одним тяжким випробуванням стала трагедія 4 жовтня 2001 року, коли під час навчань протиповітряної оборони українська ракета С-200 збила російський пасажирський літак Ту-154 над Чорним морем. Загинули 78 людей. Українське керівництво, зокрема й міністр оборони, визнало причетність української сторони, принесло офіційні вибачення. Президент Леонід Кучма взяв відповідальність на себе, кілька генералів було звільнено.

Ці події стали серйозним ударом по репутації українського війська та особисто Кузьмука. Вони продемонстрували, наскільки крихкою ще була технічна база та система контролю за озброєннями в молодій державі.

Коротке повернення та політичний поворот

Після відставки з посади міністра оборони у жовтні 2001 року Кузьмук певний час перебував у розпорядженні президента. У 2002 році його обрали народним депутатом Верховної Ради IV скликання по одномандатному округу в Миколаївській області. Він працював у Комітеті з питань національної безпеки і оборони.

У вересні 2004 року, вже за президентства Леоніда Кучми, Кузьмука знову призначили міністром оборони — цього разу на короткий період до лютого 2005 року. Це був час політичної нестабільності та Помаранчевої революції. Друга каденція виявилася набагато менш тривалою й помітною.

У 2007 році він нетривалий час обіймав посаду віце-прем’єр-міністра України в уряді Віктора Ющенка. Паралельно тривала депутатська діяльність — у VI та VII скликаннях Верховної Ради він обирався за списками Партії регіонів. Був членом фракції цієї партії та комітету з питань національної безпеки і оборони.

У 2013 році Кузьмук разом з іншими депутатами підписав звернення до Сейму Польщі з проханням визнати події на Волині 1943 року геноцидом поляків — крок, який перший президент України Леонід Кравчук назвав національною зрадою.

Наукова діяльність та особисте життя

Паралельно з політичною кар’єрою Олександр Кузьмук займався науковою роботою. У 2014 році він став доктором військових наук. Його дослідження стосувалися історичних аспектів розвитку воєнної організації України та поглядів на сектор безпеки й оборони.

Родина завжди залишалася для нього опорою. Дружина Людмила Леонідівна — економіст, активно брала участь у благодійних програмах, зокрема «Діти України». Син Іван став військовим медиком, донька Марія обрала свій шлях. Сам Кузьмук захоплюється мисливством, рибальством та колекціонуванням історичної зброї — захоплення, яке гармонійно вписується в образ людини, все життя пов’язаної з військовою справою.

Повернення в 2022 році та події 2025 року

Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році досвідчені військові та колишні керівники оборонного відомства знову опинилися в центрі уваги. Кузьмука призначили позаштатним радником командувача Сил територіальної оборони ЗСУ. На цій посаді він працював при кількох командувачах — Ігорі Танцюрі, Анатолії Баргилевичу та Ігорі Пласі.

6 грудня 2025 року, у День Збройних Сил України, генерал Кузьмук за дорученням командувача вручив військовослужбовцям Сил ТрО відомчі відзнаки та цінні подарунки. Це викликало хвилю суспільного обурення. Критики нагадували про його минуле як члена Партії регіонів, голосування за «диктаторські закони» 16 січня 2014 року, а також про період міністерської діяльності, коли, за висновками експертизи Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, обороноздатність України зазнала певного послаблення через виведення значної кількості техніки.

7 грудня 2025 року командувач Сил територіальної оборони звільнив Олександра Кузьмука з посади позаштатного радника.

Ця історія ще раз показала, наскільки чутливим залишається питання історичної пам’яті та довіри до колишніх високопосадовців у часи, коли країна веде війну за своє існування.

Спадщина та уроки

Олександр Кузьмук — одна з найбільш суперечливих постатей української військово-політичної еліти останніх трьох десятиліть. З одного боку, він належить до покоління офіцерів, які в найскладніші 1990-ті роки зберігали керованість армії, закладали основи реформ і домагалися найвищого військового звання в державі. З іншого — його ім’я пов’язане з трагедіями та політичними рішеннями, які досі викликають гострі суперечки.

Його історія вчить, що будівництво сильної армії — це не лише про техніку та звання. Це про прозорість, відповідальність за кожне рішення та здатність визнавати помилки. У часи, коли Україна знову захищає свою незалежність, досвід таких людей, як Кузьмук, потребує уважного та чесного осмислення — без ідеалізації й без забуття складних сторін.

Сьогодні, у 2026 році, Збройні сили України — це вже зовсім інша армія: загартована в боях, оснащена сучасною зброєю, з новим поколінням командирів. Але шлях до цієї сили пролягав через випробування, одним із провідників яких був і генерал армії Олександр Кузьмук.

За даними порталу Верховної Ради України.