Александар Вучич уже дев’ять років очолює Сербію і майже два десятиліття залишається центральною фігурою балканської політики. Його шлях від ультраправого міністра інформації часів Мілошевича до проєвропейського президента, який одночасно відкриває двері китайським інвестиціям і підтримує територіальну цілісність України, виглядає як майстерне ходіння по канату. У 2025 році він уперше за 13 років приїхав до України — в Одесу, запропонувавши відбудувати один-два міста чи невеликий регіон. У 2026-му телефонував Зеленському, обговорюючи поглиблення економічної співпраці та можливу угоду про вільну торгівлю.

Такий підхід робить Вучича цікавою постаттю для України. Сербія, як і Україна, має болісний досвід втрати територій, тому Белград офіційно підтримує суверенітет і територіальну цілісність нашої держави відповідно до міжнародного права. Водночас Вучич зберігає військовий нейтралітет, не приєднується до санкцій проти Росії і активно розвиває зв’язки з Пекіном. Цей баланс — не випадковість, а свідома стратегія людини, яка пережила кілька політичних трансформацій і вміє виживати в турбулентному регіоні.

Його історія — це водночас історія сучасної Сербії: від націоналістичного запалу 90-х до прагматичного курсу, де економічні інтереси часто переважають ідеологію. Розгляньмо, як усе починалося і до чого дійшло станом на 2026 рік.

Ранні роки: Белград, Лондон і перші уроки політики

Александар Вучич народився 5 березня 1970 року в Белграді. Батько Анджелко працював економістом, мати Ангеліна — журналісткою. Дитинство минуло в районі Нового Белграда, школа імені Бранко Радичевича, потім гімназія в Земунi. У 1994 році він закінчив юридичний факультет Белградського університету — один із найкращих студентів курсу.

Після навчання Вучич поїхав до Брайтона вивчати англійську, а потім понад рік працював торговцем у Лондоні. Це не просто біографічний факт — саме там майбутній президент на практиці побачив, як працює ринкова економіка та західні інституції. Пізніше ці знання допомогли йому переконувати інвесторів і вести переговори з ЄС та Китаєм.

Вогняний старт: Сербська радикальна партія та міністерство інформації

Політична кар’єра Вучича почалася в 1993 році в ультраправій Сербській радикальній партії (СРП) Воїслава Шешеля. Уже через два роки він став генеральним секретарем партії, а в 1998-му — міністром інформації в уряді Мирка Мар’яновича. На цій посаді він контролював медіа під час косовської війни та бомбардувань НАТО. Критики звинувачували його в жорсткій цензурі та пропаганді. Сам Вучич пізніше назвав той період помилкою молодості.

У 2008 році, після поразки СРП на виборах, Вучич разом із Томиславом Ніколічем вийшов із партії та створив Сербську прогресивну партію (СПП). Це був поворотний момент: націоналістична риторика поступилася місцем прагматичному курсу на європейську інтеграцію при збереженні «сербських інтересів».

Шлях до влади: від прем’єра до президента

У 2012 році СПП перемогла на парламентських виборах. Вучич став першим віцепрем’єром, а з 2014-го — прем’єр-міністром. У 2017 році його обрали президентом, у 2022-му — переобрали. Партія зберігає домінування в парламенті попри регулярні протести опозиції.

За цей час Вучич зміцнив вертикаль влади, але водночас зіткнувся з найсерйознішими внутрішніми викликами за останні роки.

Економіка: зростання, інвестиції та тінь протестів

За словами Вучича, з 2014 року безробіття впало з понад 26 % до близько 8–9 %, а ВВП зріс із 32 до майже 100 мільярдів євро. Незалежні оцінки Міжнародного валютного фонду дають більш стриману картину: у 2025 році зростання сповільнилося через політичну нестабільність, у 2026-му прогнозується на рівні 2–3 %.

Ключовим драйвером економіки стали китайські інвестиції. У травні 2026 року під час візиту Вучича до Пекіна Сербія підписала угоди на 953 мільйони євро в автомобільній промисловості, робототехніці та штучному інтелекті. Раніше китайські компанії reviveли сталеливарний завод у Смедерево та гірничодобувний комплекс у Борі. Серпнева ділянка залізниці Белград–Будапешт відкрилася у жовтні 2025 року.

Проте економічні успіхи перекриваються внутрішньою напругою. У листопаді 2024 року обвал даху на відремонтованому вокзалі в Новому Саді забрав життя 16 людей. Це стало каталізатором масових студентських протестів, які тривали понад рік. Учасники вимагали відставки уряду, розслідування корупції та дострокових виборів. Уряд звинувачував протестувальників у спробі «кольорової революції», а Вучич у 2026 році представив план реформ у державному управлінні, освіті та енергетиці.

За даними Міжнародного валютного фонду та уряду Сербії, безробіття стабільно знижується, а китайські інвестиції стали головним джерелом зростання останніх років.

Зовнішня політика: шахова партія на трьох дошках

Вучич проводить багатовіковий курс. Сербія — кандидат на вступ до ЄС з 2012 року, але процес гальмується через Косово та питання верховенства права. У червні 2026 року на саміті в Тиваті Вучич підтримав ідею поступової інтеграції Західних Балкан, запропоновану Макроном і Мерцем.

Паралельно Белград розвиває «всеосяжне стратегічне партнерство» з Китаєм. Пекін став найбільшим інвестором Сербії за останнє десятиліття. Водночас Вучич підтримує традиційні дружні відносини з Росією: регулярні дзвінки з Путіним, відсутність санкцій, військовий нейтралітет. У 2025 році Сербія навіть купувала китайські ракети та дрони, попри партнерство з НАТО.

Такий трикутник дозволяє Сербії отримувати вигоду від усіх сторін, але створює напругу з Брюсселем і Вашингтоном.

Вучич і Україна: підтримка цілісності з практичним відтінком

Сербія послідовно підтримує територіальну цілісність України відповідно до міжнародного права — позиція, яку Вучич неодноразово підтверджував, у тому числі під час візиту до Одеси в червні 2025 року.

Белград голосував за резолюції ООН, які засуджують агресію та вимагають виведення російських військ. Приймав українських біженців, надавав гуманітарну та фінансову допомогу, зокрема енергетичну. У 2025 році Вучич особисто запропонував Зеленському допомогу у відбудові одного-двох міст або невеликого регіону.

Водночас Сербія не приєдналася до антиросійських санкцій і не підписала в Одесі спільну декларацію із засудженням Росії як агресора. У 2026 році Вучич після телефонної розмови з Зеленським заявив про готовність поглиблювати економічну співпрацю та обговорювати угоду про вільну торгівлю. Для України це означає прагматичного партнера, який розуміє цінність територіальної цілісності через власний косовський досвід, але не готовий повністю розірвати зв’язки з Москвою.

Косово: вічний вузол сербської політики

Питання Косова залишається червоною лінією для Вучича. Сербія не визнає незалежність краю, проголошену в 2008 році. Діалог Белград–Пріштіна, який триває під егідою ЄС, зайшов у глухий кут. Угода з Охрида 2023 року досі не імплементована. Вучич вимагає створення Співтовариства сербських муніципалітетів на півночі Косова, а Приштіна наполягає на інших пріоритетах.

Ця позиція безпосередньо впливає на європейську перспективу Сербії та пояснює, чому Белград так чутливо реагує на будь-які прецеденти зміни кордонів силою — саме тому підтримка територіальної цілісності України для Вучича не просто слова, а принцип.

Протести, реформи та що далі

Масові протести 2024–2025 років після трагедії в Новому Саді стали найбільшим викликом для Вучича за час президентства. Студенти, фермери, опозиція вимагали відповідальності за корупцію та дострокових виборів. Уряд відповідав силовими діями та звинуваченнями в «зовнішньому втручанні». Freedom House та інші організації фіксують погіршення медіа-свободи та тиск на незалежні ЗМІ.

У травні 2026 року Вучич представив план реформ: скорочення держсектору, дерегуляція, модернізація освіти, інвестиції в енергетику (включно з можливістю ядерної) та штучний інтелект. Рішення про дострокові вибори він обіцяв ухвалити найближчим часом. Чи вдасться йому знову перезапустити систему — покаже найближче майбутнє.

Вучич залишається політиком, який вміє адаптуватися. Від радикала 90-х до балансера 2020-х — його історія показує, як у малій країні можна грати на кількох дошках одночасно. Для України це означає партнера, який розуміє ціну суверенітету, готовий допомагати у відбудові, але ніколи не жертвуватиме власними інтересами заради чужих принципів. Саме тому за кожним його кроком — чи то візит до Пекіна, чи дзвінок до Києва — варто стежити уважно.