Екзистенційна війна — це конфлікт, у якому агресор ставить під сумнів саме право іншої нації на окреме історичне, культурне й державне буття. Не територія чи ресурси виходять на перший план, а сама можливість народу залишитися собою, говорити своєю мовою, зберігати пам’ять і обирати майбутнє без зовнішнього диктату.

У російсько-українській війні ця риса проявилася особливо гостро. Російське керівництво з перших днів повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року проголосило цілі, які виходять за межі звичайної військової кампанії: «денацифікація» і «демілітаризація» як евфемізми для знищення української державності та ідентичності. Така постановка питання перетворює війну на зіткнення матриць — систем цінностей, наративів і уявлень про те, хто має право існувати.

У практиці багатьох українських дослідників і публічних діячів термін «екзистенційна війна» закріпився саме для опису цього виміру. Він підкреслює, що перемога чи поразка тут вимірюється не лише кілометрами фронту, а й тим, чи залишиться після всього український народ як повноцінний суб’єкт історії.

Філософський вимір: граничні ситуації та автентичність

Філософія екзистенціалізму розглядає людину в «граничних ситуаціях» — моментах, коли звичний світ руйнується і доводиться обирати між автентичним існуванням і втечею в ілюзію. Війна такого масштабу стає колективною граничною ситуацією для цілої нації.

У цих умовах українське суспільство змушене було відповісти на фундаментальні питання: що робить нас українцями, чому варто захищати саме цю форму буття, а не розчинятися в чужій імперській матриці. Відповідь виявилася не в абстрактних деклараціях, а в щоденних діях — від оборони міст до збереження мови в окупації та створення нових культурних сенсів під обстрілами.

Екзистенційна війна триває навіть тоді, коли гинуть гармати: вона ведеться за контроль над пам’яттю, мовою та уявленням про минуле й майбутнє.

Історичні корені: заперечення українського буття як державна політика

Коріння сьогоднішнього конфлікту сягають набагато глибше лютого 2022 року. Ще 12 липня 2021 року на офіційному сайті президента Росії з’явилася стаття, яка заперечувала окремішність української історії та народу, проголошуючи «історичну єдність» росіян та українців як один народ. Цей текст став ідеологічним маніфестом, що підготував ґрунт для подальшої агресії.

Після анексії Криму та початку бойових дій на Донбасі у 2014 році російська стратегія вже включала елементи культурного та інформаційного домінування. Повномасштабне вторгнення лише посилило ці тенденції: на окупованих територіях почалося системне витіснення української мови з освіти та публічного простору, переписування підручників історії, заборона українських ЗМІ та символіки.

Аналіз Інституту всесвітньої історії НАН України показує, що екзистенційний вимір конфлікту полягає саме в намаганні агресора нейтралізувати зовнішні загрози власному імперському проєкту через ліквідацію альтернативної української моделі державності та ідентичності.

Культурне стирання як інструмент екзистенційної агресії

Одним із найбільш показових аспектів війни стало цілеспрямоване руйнування матеріальних свідчень українського буття. Російські війська систематично атакували церкви, музеї, театри, бібліотеки та пам’ятки архітектури — об’єкти, які не несли військової загрози, але зберігали колективну пам’ять.

Яскравий приклад — авіаудар по Маріупольському драматичному театру 16 березня 2022 року. На фасаді будівлі білим написом було позначено «ДІТИ», що було добре видно з повітря. Загинуло близько 300 людей, які ховалися там від обстрілів. Цей акт став символом наміру стерти не лише військову присутність, а й саме цивільне, культурне життя міста.

Дані Міністерства культури України демонструють масштаб спроби фізично знищити або зробити непридатними для використання осередки української культури. Такі дії виходять за рамки «побічної шкоди» і вказують на системну політику культурного стирання.

Українська відповідь: спротив як утвердження буття

Українське суспільство відповіло на екзистенційну загрозу не лише військовим спротивом. Від перших днів вторгнення мільйони людей зробили свідомий вибір на користь української ідентичності — через мову, волонтерство, підтримку армії та створення нових культурних продуктів.

Статистика показує різке зростання вживання української мови в повсякденному спілкуванні, особливо серед молоді та в регіонах, де раніше домінувала російська. Багато родин, які раніше спілкувалися двома мовами, повністю перейшли на українську як акт особистого та колективного самоутвердження.

Коли на карту поставлено саме право бути, навіть найпростіші щоденні дії — говорити рідною мовою, читати українські книжки, підтримувати місцевих митців — перетворюються на форму боротьби за існування.

Державна політика також посилила цей вектор: закони про мову, декомунізацію та захист культурної спадщини стали інструментами не лише регулювання, а й символічного закріплення права на власну історію. У цьому сенсі екзистенційна війна прискорила процеси національної консолідації, які в мирний час могли тривати десятиліттями.

Глобальний вимір: чому екзистенційна війна стосується всього світу

Хоча безпосередні бойові дії відбуваються на українській території, наслідки конфлікту мають універсальний характер. Якщо одна держава може відкрито заперечувати право іншої на існування і намагатися реалізувати це силою, під загрозою опиняється вся система міжнародного права, заснована на суверенітеті та територіальній цілісності.

Європейські лідери неодноразово наголошували, що ця війна є екзистенційною не лише для України, а й для європейської безпеки та цінностей. Успіх або поразка України в цій боротьбі безпосередньо впливає на те, чи залишаться в силі правила, які захищають менші нації від експансії сильніших сусідів.

У довгостроковій перспективі екзистенційна війна формує нову реальність: нації, які пройшли через таку перевірку, виходять з чіткішим розумінням власної ідентичності та вищою стійкістю до зовнішнього тиску. Україна вже демонструє цей ефект — попри колосальні втрати, суспільство зберігає здатність до самоорганізації, творчості та стратегічного мислення.

Перемога в екзистенційній війні означає не просто відновлення кордонів 1991 року, а закріплення за Україною права на власне майбутнє без оглядки на імперські амбіції будь-якого сусіда.

Сьогодні українці продовжують захищати не лише землю, а й саму можливість бути народом зі своєю історією, культурою та голосом у світі. Ця боротьба вже змінила країну назавжди — зробила її більш свідомою, згуртованою та впевненою у своєму праві на існування. І саме це право, здобуте ціною величезних жертв, стає найміцнішим фундаментом для майбутнього.