Степан Хмара пройшов шлях від звичайного лікаря-стоматолога з Львівщини до одного з найпослідовніших борців за українську незалежність. Його життя — це історія людини, яка не зламалася ні в радянських таборах, ні під тиском влади вже незалежної України. Народжений у 1937 році в селі на межі Польщі та України, він став символом принциповості, за яку заплатив роками ув’язнення та 306 добами в карцері.

У 2024 році, у віці 86 років, Степан Ількович пішов з життя, залишивши після себе не лише спогади, а й приклад того, як можна зберігати гідність навіть тоді, коли навколо все руйнується. Він був народним депутатом трьох скликань, головою Української консервативної республіканської партії, активним учасником студентських протестів і одним із тих, хто безпосередньо працював над текстом Конституції України. Його критика влади — від Кравчука до Зеленського — завжди залишалася чесною і безкомпромісною.

Дитинство Степана Хмари сформувалося під впливом повоєнної бідності, голоду 1946–1947 років та боротьби УПА. Батьки — віруючі селяни — прищепили синові гостре відчуття справедливості. Батько співав у церковному хорі, мати напам’ять цитувала Біблію й дискутувала зі священниками. Дід за австро-угорських часів був сільським війтом і збудував церкву. Родина переховувала повстанців, допомагала втікачам від голоду. Маленький Степан бачив, як радянські солдати біля шкільних вікон забивали цеглою партизанів. Ці картини, за його власними словами, створили в ньому «довічний імунітет проти ворогів» — режиму, з яким він ніколи не мав спільної мови.

Після школи чотири роки працював водієм, потім вступив до Львівського державного медичного інституту. Закінчив у 1964 році за фахом лікаря-стоматолога. Працював у смт Гірник Червоноградської міської ради. Здавалося б, спокійне життя. Але вже з 1960-х Хмара долучився до дисидентського руху. Розповсюджував самвидав, першим в Україні переклав працю Андрія Сахарова «Роздуми про мир, інтелектуальну свободу та прогрес». Після арештів української інтелігенції, зокрема В’ячеслава Чорновола, продовжив підпільно видавати «Український вісник». У 1974 році в цьому виданні з’явилися його статті «Етноцид українців в СРСР» та «Генеральний погром» — тексти, які потім перевидавали європейськими мовами.

У 1975 році КДБ затримав Хмару, але через брак доказів відпустив. Справжній арешт стався 31 березня 1980 року. Звинувачення — антирадянська пропаганда. Вирок: сім років таборів суворого режиму та п’ять років заслання. Покарання відбував у таборах № 35 та № 36 на Уралі — у так званому Пермському трикутнику. Там, за нескорену позицію та продовження дисидентської діяльності, провів 306 діб у карцері. Холод, голод, ізоляція.

Виживання в карцері він порівнював із феноменом павука: комаха тижнями сидить у кутку майже нерухомо, ніби мертва, а потім раптом оживає, бігає по стелі, випускає нитку — і знову завмирає. Так само й людина, переконаний у своїй правоті, може витримати те, що медицина вважає неможливим.

У таборах Хмара майже постійно оголошував голодування — на знак протесту проти переслідувань українського народу. Слідчі тиснули, погрожували, що він ніколи не побачить дітей. Найважчим випробуванням стало усвідомлення, що дружина хворіє, а син і донька залишаються без батька. Він провів безсонну ніч, молився і вирішив: зрада принципів заради дітей — це шлях, яким він не піде. «Я не можу врятувати їх через зраду», — згадував пізніше.

Звільнили Степана Хмару 12 лютого 1987 року — у п’ятдесятирічному віці. Повернувся в Україну й одразу включився в активну роботу. Став одним із керівників Української гельсінської спілки, яка згодом перетворилася на Республіканську партію. У 1989 році його обрали заступником голови Львівського міського страйкового комітету, що об’єднував понад п’ятдесят заводських страйкомів. У 1990-му з величезним відривом — 63,61 % голосів — обрали народним депутатом Верховної Ради першого скликання від Індустріального округу № 261 Львівської області.

Саме тоді проявився його характер. Підтримав «Студентську революцію на граніті» у жовтні 1990 року. Разом з іншими депутатами оголосив голодування в таборі студентів, вимагаючи перевиборів парламенту. 7 листопада 1990 року вийшов на одиночний пікет проти останнього радянського військового параду. Провокація, арешт за сфабрикованою справою про напад на міліціонера. Звільнили лише у квітні 1991 року завдяки розслідуванню колеги-депутата Віктора Бедя, який довів відсутність кворуму під час голосування за арешт.

У травні 1992 року Хмара вийшов з УРП через незгоду з її курсом. У червні того ж року на установчому з’їзді радикального крила партії обрали головою новоствореної Української консервативної республіканської партії. Очолював її до грудня 2001 року. Був депутатом другого (1994–1998) та четвертого (2002–2006) скликань. У 2002-му пройшов за списком Блоку Юлії Тимошенко, пізніше вийшов із фракції «Батьківщина». У 2006-му балотувався від Українського народного блоку Костенка і Плюща.

Особливе місце в його біографії посідає робота над Конституцією України. Степан Хмара — один із її співавторів. Разом із Віктором Шишкіним він брав безпосередню участь у створенні основного закону. У 2021 році, вже на День Конституції, двоє літніх чоловіків — Хмара і Шишкін — прийшли до Верховної Ради у футболках із написом «Зе! Вбивця Конституції». Вони стояли під час виступу президента і мовчки демонстрували свій протест проти того, що вважали знеціненням головного документа країни.

Хмара ніколи не приховував своєї позиції: внесення змін до Конституції часто маскує небажання її дотримуватися. Він критикував і Кравчука, і Кучму, і Ющенка, і Порошенка, і Зеленського — завжди відкрито, без огляду на кон’юнктуру.

Останні роки життя Степан Хмара присвятив захисту політв’язнів. З 2001 року очолював Всеукраїнський комітет захисту політв’язнів. У 2015-му оголосив голодування на підтримку ув’язнених у Лук’янівському СІЗО — уже в незалежній Україні. «Усі мої голодування проти комуністичного режиму давалися легко, бо я знав: це чужа держава. А це — найважче», — говорив він. У 2022 році разом із дружиною Роксоланою взяв на поруки комбата Руслана Онищенка, вважаючи його справу політично вмотивованою. Підписав відкритий лист на захист громадянства Геннадія Корбана.

Нагороди прийшли пізно, але заслужено. У 2006 році — звання Героя України. У 2007-му — Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня. У 2008-му — Орден Свободи. Поховали Степана Хмару на Байковому кладовищі в Києві.

Дані з Української Вікіпедії та порталу NV.ua.

Життя Степана Хмари — це не просто біографія. Це нагадування, що принципова позиція коштує дорого, але саме вона формує історію. Він не став зручним політиком, не пішов на компроміси заради посад чи спокою. Залишався опозиціонером навіть тоді, коли опозиція стала небезпечною вже в незалежній державі. Його приклад показує: справжня свобода починається з внутрішньої незламності. І саме така незламність дозволяє країні вистояти в найтемніші часи.