В Україні діє цілісна мережа установ, де люди перебувають під вартою до суду або відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. Станом на початок 2025 року в системі працювало 86 функціонуючих закладів, а кількість осіб, які там утримувалися, коливалася в межах 35 тисяч на початку 2026 року. Ці цифри — результат тривалого зменшення тюремного населення, яке ще в 2016 році перевищувало 70 тисяч.

Пенітенціарна система виконує кілька завдань одночасно: ізолює тих, хто становить загрозу для суспільства, забезпечує виконання вироків і, що найважливіше, створює умови для виправлення та повернення людини до нормального життя. У воєнний час ці завдання ускладнилися евакуаціями закладів із прифронтових територій, появою нових категорій засуджених і необхідністю зберігати гуманні стандарти навіть у найскладніших обставинах.

Сьогодні система переживає активну трансформацію. Старі радянські будівлі поступово замінюють сучасними слідчими ізоляторами, а акцент зміщується з покарання на реабілітацію та пробацію. Це не просто адміністративна реформа — це спроба зробити так, щоб в’язниця не ламала людину остаточно, а давала шанс вийти звідти іншою.

Історичний шлях: від спадщини до реформ

Після здобуття незалежності Україна успадкувала розгалужену радянську систему виправно-трудових колоній. Багато з них будували ще в 1930–1950-х роках за принципом максимальної ізоляції та примусової праці. Перші серйозні зміни почалися у 2000-х з ухваленням нового Кримінально-виконавчого кодексу, який запровадив класифікацію установ за рівнем безпеки та прогресивну систему відбування покарання.

З 2014 року, а особливо після підписання Угоди про асоціацію з ЄС, реформи прискорилися. Україна взяла курс на відповідність стандартам Ради Європи та Європейської конвенції з прав людини. У 2022 році Кабінет Міністрів затвердив Стратегію реформування пенітенціарної системи до 2026 року, а у 2025-му — оновлений операційний план її реалізації. Головна ідея — перейти від каральної моделі до моделі, де головне — безпека, гідність і підготовка до звільнення.

Типи установ виконання покарань в Україні

Українська пенітенціарна система складається з кількох видів закладів, кожен з яких має своє призначення та режим тримання.

• Слідчі ізолятори (СІЗО) — тут перебувають люди, яких взяли під варту до суду або під час досудового розслідування. Це тимчасові установи, але через завантаженість судів багато хто проводить там місяці й навіть роки.
• Виправні колонії — основне місце відбування покарання для засуджених до позбавлення волі. Вони поділяються за рівнем безпеки: мінімального (з загальними або полегшеними умовами), середнього та максимального. Чим вищий рівень — тим суворіші правила пересування, побачень і роботи.
• Тюрми — заклади для осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, а також для тих, кого перевели з колоній за грубі порушення режиму. Тут умови найжорсткіші.
• Виховні колонії — для неповнолітніх засуджених. Акцент на освіті, вихованні та психологічній підтримці.
• Виправні центри — для окремих категорій засуджених, часто з можливістю часткової свободи пересування в межах закладу.

Режим тримання безпосередньо впливає на повсякденне життя: кількість побачень з родичами, телефонні дзвінки, можливість працювати, отримувати посилки чи навчатися. У колоніях мінімального рівня безпеки людина може мати більше контактів із зовнішнім світом і навіть працювати за межами території під наглядом. У максимальному рівні та тюрмах свобода руху обмежена до мінімуму.

Різниця між рівнями безпеки — це не просто формальність. Вона визначає, наскільки людина зберігає зв’язок із родиною, чи може працювати та готуватися до звільнення, чи майже повністю ізольована від усього.

Скільки людей утримується в установах: актуальні цифри

Статистика останніх років показує стійке зменшення кількості ув’язнених. Якщо у 2023 році в системі перебувало понад 44 тисячі осіб, то у 2024-му — близько 37 тисяч, а на початок 2026 року показник опустився до приблизно 35 тисяч.

Інформація базується на даних Державної кримінально-виконавчої служби України та офіційних відповідях державних органів.

Зменшення пов’язане з кількома факторами: воєнними евакуаціями закладів з окупованих і прифронтових територій, певними законодавчими змінами щодо умовно-дострокового звільнення та активним розвитком пробації. Водночас у системі з’явилися нові категорії засуджених — за злочини проти національної безпеки.

Умови тримання: реальність та поступові зміни

Багато українських в’язниць і колоній досі розташовані в будівлях радянської доби. Це створює постійні проблеми: тіснота в камерах, застаріла інфраструктура, труднощі з вентиляцією та санітарією. Медичне обслуговування часто відстає від потреб — серед ув’язнених вищий відсоток хронічних захворювань, туберкульозу та проблем із психічним здоров’ям.

Правозахисники та міжнародні моніторингові місії неодноразово фіксували випадки переповненості, неналежного медичного забезпечення та порушень прав. Україна програла низку справ у Європейському суді з прав людини саме через умови тримання. Це стало одним із потужних стимулів для реформ.

Позитивні зрушення вже помітні: у кількох регіонах збудували або реконструювали сучасні слідчі ізолятори з кращими умовами. У деяких колоніях запровадили програми професійного навчання, психологічної підтримки та підготовки до звільнення. Дозволено ширше використання телефонного зв’язку та відеозв’язку з родичами — особливо важливо під час війни.

Реформа пенітенціарної системи до 2026 року

Стратегія, затверджена у 2022 році та уточнена операційними планами 2025–2026 років, ставить чіткі цілі: привести умови тримання у відповідність до національних і міжнародних стандартів, посилити медичне забезпечення, розвинути систему пробації та зменшити залежність від ізоляції як єдиного інструменту покарання.

Ключовий інструмент — пробація. Це нагляд за особою, яка відбуває покарання в громаді, а не в тюрмі. Людина живе вдома або в спеціальному місці, працює, виконує певні умови (наприклад, не вживати алкоголь, пройти лікування, відшкодувати збитки) і регулярно звітує probation officer. Такий підхід дозволяє зберігати сім’ю, роботу та соціальні зв’язки, а державі — економити значні кошти.

Паралельно триває оптимізація мережі закладів. За останні роки законсервували близько 30 установ, планують зупинити діяльність ще кількох. Звільнені ресурси спрямовують на будівництво нових сучасних СІЗО та покращення існуючих колоній. Мета — зробити систему меншою за розміром, але ефективнішою та гуманнішою.

Пробація та інші альтернативи позбавленню волі — це не «поблажливість», а інструмент, який реально знижує ризик повторних злочинів. Людина, яка зберігає роботу та родину, набагато частіше повертається до нормального життя, ніж та, що провела роки в ізоляції.

Вплив війни та нові виклики

Повномасштабне вторгнення внесло свої корективи. Заклади поблизу лінії фронту евакуювали, персонал і ув’язнені опинилися в складних обставинах. Деякі приміщення зазнали пошкоджень. Водночас система змушена була швидко адаптуватися: організовувати перевезення великих груп людей, забезпечувати охорону в нових умовах і продовжувати виконувати свої функції.

З’явилася нова категорія засуджених — за злочини проти основ національної безпеки. Це потребує окремого підходу до режиму тримання та безпеки. Попри все, кількість ув’язнених у підконтрольній Україні території не зросла, а навпаки — продовжує зменшуватися.

Чому це важливо для всього суспільства

В’язниці України — це не закрита тема, яка стосується лише тих, хто за ґратами. Від того, як функціонує пенітенціарна система, залежить рівень рецидиву, навантаження на бюджети та соціальна стабільність. Коли людина виходить на свободу підготовленою — з професією, житлом і підтримкою — суспільство отримує менше нових злочинів і більше платників податків.

Реформи, які тривають зараз, спрямовані саме на це: зменшити кількість людей за ґратами там, де це можливо, і зробити умови тримання такими, щоб вони не руйнували особистість остаточно. Стратегія до 2026 року та подальші кроки — це не абстрактні документи, а конкретна робота над тим, щоб українська пенітенціарна система стала сучасною, ефективною та відповідала європейським стандартам.

Кожен етап реформи — від закриття старих колоній до розширення пробації — це інвестиція в майбутнє. Бо безпечне суспільство починається не лише з надійних замків на дверях в’язниць, а й з того, що відбувається всередині та після звільнення.