Степан Хмара — це не лише ім’я з підручників історії чи списків Героїв України. Це людина, чиє життя складалося з таборів, голодувань, підпільної боротьби й політичних битв за незалежність. Але за всіма цими подіями завжди стояла родина. Діти Степана Хмари виросли в умовах, які важко уявити сучасній молодій людині: батько роками був за ґратами, мати боролася за кожен лист і побачення, а самі малюки вчилися жити з постійним відчуттям тривоги й водночас — гордості за тата.

У Степана Ільковича народилося троє дітей. Двоє старших — Роман і Соломія — від першого шлюбу з Галиною, яка пройшла з чоловіком крізь найтемніші роки. Молодший Тарас з’явився вже тоді, коли батькові було за шістдесят, від другої дружини Роксоляни. Кожен з них обрав свій шлях. Один залишився в Україні й живе спокійним життям у Чернівцях. Друга будує родину й кар’єру в Канаді, зберігаючи українську мову й традиції за океаном. Наймолодший у 23 роки став на захист країни зі зброєю в руках. Їхні історії — це жива відповідь на питання, чи передається батьківська незламність дітям.

Сьогодні, коли Україна знову виборює право на існування, долі дітей Хмари звучать особливо гостро. Вони не просто «діти знаменитості». Вони — люди, які не зрадили ідеалам батька, навіть якщо обрали зовсім різні дороги. І саме в цьому — найбільша сила родини, яка пережила радянські табори й досі стоїть на боці свободи.

Родина під ударами: як Галина тримала дім, поки Степан був у таборах

Коли в 1980 році Степана Хмару заарештували й засудили на сім років таборів суворого режиму плюс п’ять років заслання, Роману було 13, а Соломії — лише сім. Діти залишилися з матір’ю, яка не зреклася чоловіка ні на слідстві, ні в суді. Галина допомагала з підпільним «Українським вісником», надсилала посилки в табори на Уралі, намагалася возити дітей на побачення. З трьох спроб вдалося лише одне. Батько двічі отримував відмову вже після того, як родина приїжджала за тисячі кілометрів.

У камері Степана найбільше мучила не власна доля. Найтяжчим питанням було: «Що буде з дітьми?» Він розумів, що діти ростуть без батька, що мати тягне все на собі, а радянська система робить усе, щоб зламати родину. І все ж Галина трималася. Вона виховувала дітей так, щоб вони не соромилися прізвища Хмара, а пишалися ним. Це був справжній подвиг тих років — не зрадити й не зламатися, коли весь світ ніби тиснув на тебе.

Після звільнення в 1987 році Степан повернувся до вже доросліших дітей. Роман і Соломія бачили батька вже не тільки як «того, кого забрали», а як людину, яка вистояла. Цей досвід сформував у них особливе ставлення до України — не як до абстрактної ідеї, а як до чогось, за що варто платити особистою ціною.

Роман Хмара: старший син, який обрав тихе життя

Роман народився 1967 року. Його дитинство й юність припали на найскладніший період батьківської боротьби. Коли тато сидів у таборах, Роман уже був підлітком і добре розумів, що відбувається. Після звільнення батька він бачив, як той знову кинувся в політичну боротьбу — став депутатом, головою партії, активним учасником подій, що привели до незалежності.

Сьогодні Роман Хмара живе в Чернівцях. Він не прагне публічності, не дає гучних інтерв’ю й не будує політичну кар’єру. У цьому теж є своя сила — людина, яка виросла в тіні великого імені, має право на власний, спокійний шлях. Роман залишається частиною родини, яка пам’ятає й шанує батька. Його присутність у Чернівцях — це ще один доказ, що коріння роду Хмар глибоко в українській землі, особливо на заході, де все починалося.

Соломія Хмара: донька, яка знайшла свободу в Канаді

Соломія народилася 1973 року. У студентські роки вона вирішила поїхати до Канади. Батько спочатку вагався — як і будь-який батько, який пережив табори й хотів тримати дітей ближче. Але Степан сказав приблизно так: дитина має право на власний вибір. Якщо ми будемо наполягати й вона зазнає невдачі, все життя дорікатиме нам. Краще дати можливість і підтримати.

У Канаді Соломія зустріла свою долю — відомого українського скрипаля-віртуоза Василя Попадюка. Історія їхнього знайомства звучить майже як анекдот: вона прийшла на його концерт, підійшла після виступу й запитала, чи вчить він дітей грати на скрипці. Василь відповів, що в нього немає дітей. «Ну, ми й пішли їх робити», — з гумором згадує музикант. Це було кохання з першого погляду. Батько Соломії зрештою схвалив вибір доньки.

Сьогодні Соломія працює державною службовцею на уряд Канади в Оттаві. У подружжя троє доньок. Старша, Моряна, від першого шлюбу Соломії, закінчила театральний і працює в театрі. Софія вивчає психологію, молодша Катерина ще школярка. Дома говорять українською, хоча діти вже вільно володіють англійською й французькою. Родина зберігає зв’язок з Україною: приїжджала на похорон батька в лютому 2024 року, раніше збиралася в Києві на 80-річчя Степана. Дідусь для онучок був не абстрактною легендою, а живою людиною, яку любили й поважали.

Тарас Хмара: молодший син, який продовжив справу батька на фронті

Тарас народився 2002 року. Коли Степану виповнилося 64–65 років. Пізня дитина в родині, де вже були дорослі син і донька. Для Степана й Роксоляни це стало справжнім щастям і новим сенсом життя. Батько, який пройшов табори й політику, нарешті міг насолоджуватися звичайним батьківством — водити малого на прогулянки, розповідати історії, просто бути поруч.

У вересні 2025 року 23-річний Тарас Хмара прийняв рішення мобілізуватися до Збройних Сил України. Він чітко сказав: це його обов’язок. Мати Роксолана підтримала сина й подякувала всім, хто опікувався ним у цей момент. Для родини це стало новим випробуванням, але й новим підтвердженням — дух, який Степан Хмара проніс крізь радянські табори, живе в його дитині й сьогодні захищає Україну від нового ворога.

Тарас — це не просто «син відомого батька». Це молодий чоловік, який міг би жити спокійним життям у Києві, але обрав інший шлях. Його рішення — найкраща відповідь тим, хто сумнівається, чи пам’ятає нове покоління, за що боролися їхні діди й батьки.

Онуки Степана Хмари: п’ять дівчат і нове покоління

У Степана Хмари п’ятеро онучок. Ярина народилася 1993 року, Моряна — 1995-го. Софія й Дарина — 2005 року, Катерина — 2010-го. Деякі з них живуть в Україні, деякі — в Канаді. Вони ростуть у світі, де дідусь уже став історією, але розповіді про нього, його незламність і любов до України залишаються частиною сімейної пам’яті.

Ці дівчата — уже інше покоління. Вони не застали радянських таборів, але чують історії про те, як їхній дідусь сидів у карцері 306 днів і не зламався. Вони бачать, як їхній дядько Тарас пішов захищати країну. Вони ростуть багатомовними, але вдома часто чують українську. Це і є найважливіший спадок — не гучні заяви, а тиха, повсякденна передача цінностей від покоління до покоління.

Інформація про родину зібрана з відкритих джерел, зокрема з Вікіпедії та публікацій українських медіа.

Що залишається після людини: спадщина в дітях

Степан Хмара отримав звання Героя України ще за життя — у 2006 році. Його поховали на Байковому кладовищі в Києві. Могилу відвідують, про нього знімають матеріали, згадують у контексті боротьби за незалежність. Але найважливіше — те, що його діти й онуки продовжують жити так, ніби його ідеали досі актуальні.

Роман зберігає спокій і зв’язок із землею, де все починалося. Соломія показує, що можна жити далеко від України й усе одно залишатися українцем — розмовляти мовою, виховувати дітей у цих традиціях, приїжджати в найважчі моменти. Тарас доводить, що боротьба не закінчилася в 1991-му чи 2014-му — вона триває, і нове покоління готове брати на себе відповідальність.

Діти Степана Хмари — це не просто біографічний факт. Це доказ того, що справжня свобода передається не через гени, а через вибір. Через те, як ти виховуєш дітей, як підтримуєш чоловіка в таборах, як сам вирішуєш, чи йти на фронт у 23 роки. І в цьому сенсі Степан Хмара виграв найбільшу битву — битву за пам’ять і продовження справи в тих, кого любив найбільше.