Те, що починалося як скромна спроба кількох журналістів у сибірському Томську зберегти живі історії фронтовиків, з часом перетворилося на одну з наймасштабніших і найсуперечливіших традицій пострадянського простору. Безсмертний полк — це щорічний марш, під час якого люди несуть портрети родичів, які брали участь у Другій світовій війні. На перший погляд, це виглядає як щирий родинний ритуал пам’яті. Насправді ж за лаштунками стоїть складна історія перехоплення громадянської ініціативи державою та використання її для політичних цілей.

У 2026 році, коли війна Росії проти України триває вже п’ятий рік, розуміння природи цієї акції набуває особливого значення. Вона продовжує проводитися в Росії та серед російських громад за кордоном, часто викликаючи протести та дискусії. Для України ж це не просто «російське свято». Це приклад того, як пам’ять про спільну перемогу над нацизмом може бути інструменталізована, викривлена й протиставлена справжньому вшануванню мільйонів українців, які загинули або воювали на фронтах тієї війни.

Ця стаття розкриває повну картину: від перших кроків у Томську до сучасних реалій, від особистих історій до державних парадів, від українського досвіду до протидії в діаспорі. Без емоційних перебільшень, але з усією глибиною фактів, які сьогодні доступні з відкритих джерел.

Витоки в Томську: коли пам’ять була особистою справою

У 2011–2012 роках у Томську троє журналістів місцевого незалежного телеканалу TV-2 вирішили зробити щось просте й людяне. Вони створили сайт, де люди могли розміщувати історії та фотографії своїх родичів — учасників Другої світової війни. Ідея полягала в тому, щоб не дати зникнути особистим спогадам у той момент, коли живих ветеранів ставало дедалі менше. Перші марші відбулися навесні 2012 року. Люди йшли вулицями з портретами дідусів і бабусь, розповідали історії, запалювали свічки. Нічого державного, нічого офіційного — лише родинна пам’ять.

Ініціатива швидко знайшла відгук. У містах Росії почали з’являтися невеликі колони. Учасники несли заламиниовані фото, квіти, іноді старі нагороди. Атмосфера була скоріше камерною, ніж святковою. Багато хто згадував, що саме так — через портрети — можна було «повернути» загиблих додому хоча б на один день. Це був час, коли ще можна було говорити про війну без жорсткої ідеологічної рамки, без обов’язкового «ми перемогли всіх самі».

Однак уже тоді деякі спостерігачі помітили потенціал. Акція зачіпала глибокі емоції мільйонів сімей, у яких майже в кожному домі була своя історія фронту, тилу чи окупації. Саме ця емоційна сила й привернула увагу влади.

2015 рік: як ініціативу перехопила держава

У 2015 році з’явилася паралельна структура під назвою «Безсмертний полк Росії». Її очолив Микола Земцов — людина, яка раніше не була пов’язана з оригінальною томською ініціативою. Саме ця нова організація почала отримувати державну підтримку, фінансування та організаційну допомогу. У 2016 році проєкт отримав грант у розмірі 5 мільйонів рублів з федерального бюджету. З того моменту марші стали частиною офіційної програми святкування 9 травня.

Президент Росії Володимир Путін почав брати участь у марші, несучи портрет свого батька. Державні телеканали показували колони на мільйони глядачів. Те, що колись було низовою ініціативою, перетворилося на масштабне державне дійство з чіткою ідеологічною лінією. Портрети учасників Другої світової війни поступово почали сусідити з портретами загиблих у пізніших конфліктах, а георгіївська стрічка — з символікою, пов’язаною з поточною війною.

Оригінальні засновники з Томська неодноразово заявляли, що їхню ідею спотворили. Вони говорили про втрату щирості та перетворення родинної пам’яті на інструмент політичної мобілізації. Проте процес уже набрав обертів.

Джерела даних: Українська Вікіпедія, UACrisis.org

Символіка, масштаби та приклади відхилень

Сьогодні марш Безсмертного полку в Росії — це не просто колона людей з фотографіями. Це велике публічне дійство, яке транслює конкретні меседжі. Портрети часто оформлені в єдиному стилі, колони супроводжуються музикою, промовами та зйомками для телебачення. У деяких випадках поруч з фото дідусів-фронтовиків з’являлися зображення сучасних загиблих або навіть символи, пов’язані з анексією Криму та війною на Донбасі.

Один з яскравих прикладів відхилення від первісної ідеї стався в 2016 році в Сімферополі. Тодішня «прокурор» Криму Наталія Поклонська вийшла на марш з портретом імператора Миколи II замість світлини свого діда-фронтовика. Цей випадок наочно показав, як особистий ритуал пам’яті може бути замінений політичною символікою.

У багатьох російських містах марші супроводжуються концертами, флешмобами та освітніми програмами. Усе це створює відчуття єдності та «живого зв’язку» з минулим. Проте критики наголошують: коли держава бере на себе роль головного хранителя пам’яті, особисті історії родин ризикують розчинитися в офіційному наративі.

Український досвід: від участі до чіткого відторгнення

До 2014 року та в перші роки після анексії Криму акції Безсмертного полку проводилися в окремих українських містах. Їх підтримували проросійські політичні сили — «Опозиційний блок», пізніше «Опозиційна платформа — За життя». У деяких випадках марші супроводжувалися конфліктами. У 2017 році в Дніпрі сталися сутички, під час яких постраждали ветерани. Президент Петро Порошенко публічно критикував акцію за політичну заангажованість та можливий примус до участі.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році ситуація кардинально змінилася. В Україні акція практично припинила існування як публічна подія. Натомість українська діаспора в США, Канаді, Німеччині та Нідерландах активно протидіє російським маршам. У 2025 році українські активісти в Вашингтоні та німецькому Аугсбурзі приєднувалися до колон з портретами Степана Бандери, Василя Малюка та Миколи Хвильового, змушуючи учасників російської акції нести символи, які для них неприйнятні. Подібні акції протесту відбулися й в Амстердамі.

У самій Україні з 2024 року офіційно відзначається 8 травня — День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. Це державне свято, яке замінило радянську традицію 9 травня. Новий підхід підкреслює європейський контекст перемоги, внесок усіх союзників та мільйонів українців, які воювали проти нацизму як у складі Червоної армії, так і в партизанських загонах чи підпіллі. Пам’ять про війну тут не змішується з поточною політикою та не використовується для виправдання агресії.

Чому це важливо розуміти у 2026 році

Безсмертний полк — це не просто марш з портретами. Це приклад того, як глибоко особиста й універсальна тема — пам’ять про загиблих у найкривавішій війні XX століття — може бути перетворена на інструмент впливу. Коли портрети дідусів стають частиною державного параду, а сімейні історії — елементом геополітичної гри, справжня пам’ять ризикує втратити свою чистоту.

Для українців ця історія має додатковий вимір. Наші діди й прадіди теж несли на собі тягар тієї війни. Мільйони з них загинули, мільйони повернулися додому скаліченими. Їхній подвиг заслуговує на вшанування — чесне, без прикрас і без спроб привласнити перемогу лише одній нації. Саме тому Україна обрала 8 травня як день національної пам’яті та примирення, а не 9 травня в радянському форматі.

Сьогодні, коли російська пропаганда продовжує використовувати теми Другої світової війни для виправдання нової агресії, розрізняти щиру родинну пам’ять і державну інструменталізацію стає не просто культурним, а й безпековим питанням. Кожен, хто несе портрет свого прадіда, має право знати: чи залишається цей портрет символом особистої скорботи й гордості, чи його вже використовують у чужій грі.

Справжня пам’ять не потребує гучних парадів і єдиної ідеологічної рамки. Вона живе в родинних альбомах, у музейних експозиціях, у тихих розмовах за кухонним столом і в чесному вивченні історії — з усіма її складнощами, жертвами та подвигами. Безсмертний полк у своєму первісному задумі був саме про це. Те, чим він став згодом, — зовсім інша історія.