15 липня Україна відзначає День української державності. Це державне свято, встановлене Указом Президента України № 423/2021, нагадує про глибоке коріння нашої державності, яке сягає часів заснування Києва та розквіту Київської Русі. Свято підкреслює спадкоємність традицій державотворення від середньовічної Русі через козацьку державу, визвольні змагання XX століття до сучасної незалежної України.

Спочатку свято припадало на 28 липня — день пам’яті князя Володимира Великого та Хрещення Київської Русі-України. У 2023 році, після переходу Православної церкви України та Української греко-католицької церкви на новоюліанський календар, Верховна Рада ухвалила закон про перенесення дати на 15 липня. З 2024 року українці святкують його саме цього дня, зберігаючи зв’язок із церковним вшануванням Володимира Великого.

День української державності виник не на порожньому місці. Він став відповіддю на спроби перекрутити історію та нав’язати наратив про «штучність» української держави. Свято фіксує просту й потужну думку: українська державність має понад тисячолітню історію, а її фундамент заклали ще за часів Київської Русі.

Витоки державності: Київська Русь і цивілізаційний вибір Володимира

Державність України бере початок у IX–XIII століттях, коли навколо Києва об’єдналися східнослов’янські племена. Місто на Дніпрі стало політичним, торговельним і культурним центром, що підтримував зв’язки з Візантією, Європою та Сходом. Саме тут сформувалися основи майбутньої української ідентичності — мова, право, адміністративні традиції.

Князь Володимир Великий зробив вибір, який визначив долю Русі на століття вперед. У 988 році він прийняв християнство як державну релігію. Це був не лише релігійний акт, а стратегічний крок: централізація влади, вихід на міжнародну арену, розвиток освіти та писемності. Кирилична абетка, «Руська правда» Ярослава Мудрого, перші монети з тризубом — усе це плоди того вибору. Християнство дало Русі єдину ідеологічну основу та відкрило двері до європейської цивілізації.

Прийняття християнства князем Володимиром у 988 році стало цивілізаційним вибором, який заклав фундамент української державності на тисячоліття вперед.

Русь не була ізольованою. Вона вела активну дипломатію, укладала шлюби з європейськими династіями, торгувала з усім відомим світом. Герб у вигляді тризуба, гривня як грошова одиниця, розвинена правова система — усе це свідчення зрілої середньовічної держави з центром у Києві.

Спадкоємність традицій: від Галицько-Волинського князівства до козацької держави

Після монгольської навали традиції Русі не зникли. Їх продовжила Галицько-Волинська держава, або Руське королівство. У 1253 році князь Данило Галицький отримав корону від Папи Римського — визнання європейського статусу. Українські землі зберігали автономію навіть у складі Великого князівства Литовського, де руська мова залишалася державною, а «Руська правда» — основою права.

Особливе місце посідає козацька держава XVI–XVIII століть. Запорозька Січ стала унікальною республіканською формою самоорганізації з виборною владою, власним судом і військом. Гетьманщина розвинула повноцінні державні інститути: територію, фінанси, дипломатію, регулярне військо. Конституція Пилипа Орлика 1710 року — одна з перших конституцій у Європі — закріпила принципи договірної влади між гетьманом і козацтвом.

Ці періоди показують: українці ніколи не втрачали здатності до самоорганізації та державотворення, навіть під тиском зовнішніх сил. Кожна нова форма зберігала зв’язок із попередніми — через право, символи, ментальність.

Тризуб Володимира: символ, що об’єднує століття

Тризуб — особистий знак князя Володимира Великого — став наочним доказом спадкоємності. Археологи знаходять його зображення на монетах, печатках, зброї, посуді X–XIII століть. Після тривалого забуття символ відродився у XX столітті: у 1918 році тризуб з’явився на банкнотах Української Народної Республіки, а згодом став державним гербом.

Сьогодні тризуб — не просто герб, а живий міст між поколіннями. Він нагадує, що сучасна Україна — прямий спадкоємець державницьких традицій Русі, а не «нова» або «штучна» конструкція. Цей символ об’єднує князівські часи, козацьку добу, визвольні змагання 1917–1921 років і нашу сучасність.

Джерело даних: Український інститут національної пам’яті.

XX століття: випробування і відродження

У XX столітті українці кілька разів проголошували незалежність — у 1918, 1939, 1941 роках. Кожна спроба зустрічала жорсткий опір зовнішніх сил і внутрішні труднощі. Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Карпатська Україна, Акт 30 червня 1941 року — це ланки одного ланцюга. Навіть у підпіллі, під час Другої світової, Українська головна визвольна рада продовжувала державницьку традицію.

Радянський період не зумів викорінити прагнення до власної держави. Голодомор, репресії, русифікація — усе це не знищило національну пам’ять. Наприкінці 1980-х рух за незалежність набрав нової сили. Декларація про державний суверенітет 16 липня 1990 року та Акт проголошення незалежності 24 серпня 1991 року стали логічним продовженням тисячолітньої боротьби.

24 серпня 1991 року Україна відновила свою незалежність, підтвердивши на референдумі 1 грудня волю мільйонів громадян. Це був не початок, а черговий етап у багатовіковій історії державотворення.

Чому День української державності важливий саме зараз

У часи повномасштабної війни свято набуває особливого змісту. Воно нагадує: Україна — не випадковість історії і не «нова» держава. Вона має глибоке коріння, перевірене століттями випробувань. Російська пропаганда намагається заперечити цю спадкоємність, стверджуючи «єдність народів» або «штучність» кордонів. День української державності прямо протистоїть таким фейкам.

Свято об’єднує минуле і сьогодення. Коли ми вшановуємо Володимира Великого, Данила Галицького, гетьманів, борців за УНР чи воїнів сучасної України — ми бачимо один безперервний процес. Кожен, хто сьогодні захищає країну, продовжує справу попередніх поколінь.

Державність — це не лише інститути та кордони. Це воля до самовизначення, історична пам’ять, правові традиції та здатність об’єднуватися заради спільного майбутнього. День української державності — нагода згадати, що ми не самотні у часі. За нашими плечима стоять князі, козаки, дипломати, воїни та звичайні люди, які вірили: Україна має бути.

15 липня — це не просто дата в календарі. Це точка, де сходяться тисячоліття. І від того, як ми збережемо та розвинемо цей спадок, залежить, якою буде Україна для наступних поколінь.