Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка вже 106 років пульсує в самому серці Києва. Його жовта цегляна будівля на площі Франка приймає глядачів щовечора, а сцена продовжує народжувати вистави, які змушують серце битися швидше. Тут українське слово звучить по-особливому — глибоко, щиро і завжди актуально.

Театр не просто грає п’єси. Він зберігає пам’ять про тих, хто творив українську драматургію в найскладніші часи, і водночас відкриває двері новим голосам. У 2026 році під керівництвом Євгена Нищука колектив демонструє, як класика може говорити про сьогодення, а сучасні постановки — про вічні цінності.

Понад століття тому, у 1920-му, група акторів з різних куточків України об’єдналася під іменем Івана Франка. З того моменту театр став не лише мистецьким осередком, а й символом культурної стійкості нації.

Народження легенди: 1920 рік і шлях до Києва

28 січня 1920 року в Вінниці прозвучали перші аплодисменти новому колективу. Виставою «Гріх» Володимира Винниченка відкрився перший сезон. Актори Молодого театру на чолі з Гнатом Юрою та митці Нового львівського театру під проводом Амвросія Бучми об’єднали сили. Так народився Новий драматичний театр імені Івана Франка.

Чому саме Франко? Західноукраїнські митці, які склали основу трупи, вважали письменника і мислителя своїм духовним батьком. Ім’я стало програмою: чесність, правда, глибоке проникнення в людську душу. Перші сезони театр мандрував містами і селами, грав просто неба, возив декорації потягами. У 1923-му колектив перевели до Харкова як Державний театр УРСР, а з 1926 року він остаточно осів у Києві.

Гнат Юра очолював театр до 1964 року — майже півстоліття. Це рекордне керівництво в історії українського театру. За цей час він повернув на сцену класику, коли ідеологічний тиск вимагав лише «сучасної» тематики. «Весілля Фігаро», «Украдене щастя», «Вишневий сад» — ці вистави стали еталонами.

Будівля, що дихає історією

Театр розташований у будинку, зведеному ще наприкінці XIX століття. У 1896–1898 роках архітектори Георгій Шлейфер та Едуард Брадтман створили справжню перлину неоренесансу на місці колишньої садиби професора Меринга. 11 жовтня 1898 року тут відкрився Драматичний театр Соловцова.

Фасади з жовтої цегли прикрашені ліпленням, масками та алегоричними групами. Особливо вражає фронтон із зображенням лебедя з лірою. Але головне диво — всередині. Глядацька зала підковоподібної форми з чотирма ярусами спроєктована так, що з будь-якого місця ідеально видно сцену. Стеля прикрашена живописними алегоріями музики, поезії та танцю, а центральна люстра досі створює неповторну атмосферу.

Зала театру — це окремий витвір мистецтва, де кожна деталь працює на емоцію глядача.

За роки будівля пережила реконструкції: після Другої світової війни, у 1959–1960-х та реставрацію 2000 року, коли повернули первісні розписи та позолоту. Сьогодні основна сцена вміщує близько 795 глядачів, а камерна сцена імені Сергія Данченка — 160. У 2013-му перед театром встановили пам’ятник Митцю.

Епохи, що формували характер

Після евакуації під час Другої світової (театр працював у Семипалатинську та Ташкенті) колектив повернувся до Києва оновленим. 1940 року театр отримав звання академічного. У повоєнні десятиліття тут працювали видатні режисери — Борис Сушкевич, Віктор Добровольський, пізніше Сергій Данченко.

1978–2001 роки стали золотою добою під керівництвом Сергія Данченка. Театр гастролював Європою та Америкою, здобував престижні нагороди. «Дядя Ваня», «Тев’є-Тевель» — ці вистави досі згадують як зразки режисерського мистецтва.

2001–2012-м театром керував Богдан Ступка. Народний артист не лише очолював, а й виходив на сцену в ключових ролях. Його «Тев’є-Тевель» став подією національного масштабу і отримав Національну премію імені Тараса Шевченка.

Дані про керівництво та етапи розвитку театру базуються на матеріалах Вікіпедії та офіційного сайту театру.

Династії та легенди сцени

У стінах театру народилися справжні акторські династії. Ступки — Богдан, його син Остап та онук Дмитро. Задніпровські — Володимир, син Лесь та онук Назар, відомі також як майстри дубляжу. Гнат Юра привів на сцену братів і сестру — четверо членів родини служили театру.

Наталія Ужвій у 61 рік потрапила в «чорний список», але повернулася тріумфально. Галина Яблонська, учениця Амвросія Бучми, приєдналася до трупи ще 1951 року і досі залишається однією з найстаріших акторок української сцени. Актор Володимир Абазопуло пережив операцію на горлі та продовжив грати зі штучним голосовим апаратом — приклад неймовірної відданості професії.

Сучасний театр: 2026 рік і нові обрії

З квітня 2024 року генеральним директором-художнім керівником став народний артист України Євген Нищук. Під його орудою театр активно оновлює репертуар. У афіші 2026 року — «Кайдашева сім’я», «Земля» за Ольгою Кобилянською, «Конотопська відьма», «King Лір! Версія», «Троянство» Давида Петросяна, «Там, де заходить сонце».

Театр не уникає складних тем. Постановки реагують на виклики часу, водночас залишаючись глибоко людяними. Попри повітряні тривоги та перенесення окремих показів, франківці продовжують грати. Квитки не планують значно дорожчати — колектив розуміє відповідальність перед глядачем у непростий період.

У планах — відкриття третьої сцени та нові амбітні проєкти, зокрема робота над «Енеїдою» Котляревського. Театр активно підтримує Збройні Сили України та займається реінтеграцією звільнених з полону.

Чому варто завітати саме сюди

Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка — це не просто місце, де показують вистави. Це простір, де історія зустрічається з сучасністю, а кожен глядач стає частиною великої культурної розмови. Центральне розташування на площі Франка, зручний під’їзд, можливість придбати квитки як онлайн, так і в касі роблять відвідини комфортними.

Камерна сцена пропонує інтимні постановки для тих, хто хоче ближче відчути гру акторів. Основна зала вражає масштабом і акустикою. Після реставрації інтер’єр сяє первісною красою — позолота, розписи, м’яке світло люстри створюють особливий настрій ще до початку дії.

Репертуар балансує між перевіреними часом шедеврами та сміливими експериментами. Тут можна побачити і «Украдене щастя» Франка, і сучасні українські тексти, і світову класику в несподіваних прочитаннях. Кожен сезон приносить прем’єри, які обговорюють у театральному середовищі та за його межами.

Театр Франка — це місце сили. Тут народжувалися династії, переживалися війни, творилися вистави, що ставали частиною національної пам’яті. Прийти сюди — означає доторкнутися до живої історії українського театру і відчути, як мистецтво допомагає зберігати гідність і надію навіть у найскладніші часи.

У 2026 році, коли країна продовжує боротьбу, сценічні вогні Театру Франка горять особливо яскраво. Вони нагадують: українська культура жива, вона розвивається і залишається одним із найпотужніших засобів національної самоідентифікації. Приходьте — і переконайтеся в цьому самі.