Олександр Лукашенко керує Білоруссю з 1994 року — довше, ніж будь-хто інший у сучасній Європі. За цей час він перетворив країну на жорстко централізовану державу з потужною вертикаллю влади, тісною прив’язкою до Росії та складними, часто напруженими відносинами з Україною та Заходом. Його постать викликає гострі дискусії: для одних — це гарант стабільності та соціальних гарантій, для інших — символ авторитарного правління та ізоляції.

Шлях Лукашенка від директора радгоспу до голови держави виявився несподіваним навіть для нього самого. У 1994-му він переміг на перших президентських виборах у незалежній Білорусі, позиціонуючи себе як борця з корупцією та захисника простих людей. Згодом система, яку він створив, дозволила йому утримувати владу через референдуми, контроль над силовими структурами та державними медіа.

Для України Лукашенко має особливе значення. Саме з білоруської території російські війська розпочали наступ на Київ навесні 2022 року. Це рішення кардинально змінило двосторонні відносини, які до того моменту залишалися відносно прагматичними. Розуміння його біографії, стилю правління та зовнішньополітичних кроків допомагає краще бачити контекст подій, що вплинули на весь регіон.

Ранні роки: від Кописа до директора радгоспу

Олександр Григорович Лукашенко народився 30 серпня 1954 року в селищі Копись Оршанського району Вітебської області (тоді Білоруська РСР). Він ріс без батька — мати Катерина Трофимівна працювала дояркою, на залізниці та будівництві. Дитинство було непростим: однокласники дражнили через відсутність батька, а патронім «Григорович» досі викликає суперечки щодо походження.

Після школи Лукашенко закінчив Могильовський педагогічний інститут у 1975 році, а пізніше — Білоруську сільськогосподарську академію в Горках (1985). Працював інструктором з політичної роботи, служив у прикордонних військах та Радянській армії. У 1980-х обіймав керівні посади в колгоспах і радгоспах, зокрема директором радгоспу «Городець» у Шкловському районі Могильовської області. Саме там він сформував образ «господарника від землі», який пізніше став частиною його публічного іміджу.

У 1990 році Лукашенко обрали депутатом Верховної Ради Білоруської РСР. Він створив фракцію «Комуністи за демократію», критикував привілеї номенклатури та став єдиним депутатом, який голосував проти Біловезьких угод про розпад СРСР. Ця позиція вигідно відрізняла його від багатьох тодішніх політиків і допомогла набрати популярність серед тих, хто ностальгував за радянською стабільністю.

1994 рік: несподівана перемога та початок ери

Перші президентські вибори в незалежній Білорусі відбулися влітку 1994-го. У першому турі Лукашенко набрав близько 45 %, а в другому — понад 80 % голосів, перемігши тодішнього прем’єра В’ячеслава Кебіча. Його кампанія будувалася на простих гаслах: боротьба з корупцією, захист простих людей, зближення з Росією. Багато хто тоді бачив у ньому альтернативу старій еліті.

Інавгурація відбулася 20 липня 1994 року. З перших місяців Лукашенко почав зміцнювати особисту владу. У 1996 році відбувся референдум, який суттєво розширив повноваження президента: право розпускати парламент, видавати укази з силою закону, призначати третину верхньої палати. Опозиція та частина суспільства сприйняли це як узурпацію влади, проте офіційна версія стверджувала про «народну підтримку сильної руки».

Наступні роки показали характерну для Лукашенка модель: поєднання жорсткого контролю з елементами соціальної політики. Держава зберігала значну частку в економіці, особливо в промисловості та сільському господарстві. Російські енергоносії за пільговими цінами дозволяли підтримувати відносно низькі тарифи та зарплати в бюджетній сфері.

Консолідація влади та референдуми

У 2004 році черговий референдум скасував обмеження на кількість президентських термінів. Лукашенко отримав можливість балотуватися необмежену кількість разів. Офіційні результати виборів 2001, 2006, 2010, 2015 та 2020 років завжди показували 70–80+ % підтримки. Міжнародні спостерігачі (зокрема місії ОБСЄ) неодноразово фіксували порушення, відсутність реальної конкуренції та проблеми з підрахунком голосів.

Система управління, що склалася, спиралася на кілька опор: силові структури (КДБ, МВС, армія), державні медіа та розгалужена вертикаль виконавчої влади. Опозиційні партії та незалежні ЗМІ існували, але зазнавали постійного тиску — від адміністративних перешкод до кримінальних справ. Політичні в’язні стали хронічною проблемою білоруської політики.

Економічна модель залишалася переважно державницькою. Колгоспи та радгоспи реформували повільно, приватний бізнес розвивався в обмежених нішах. Залежність від російських субсидій зберігалася десятиліттями, що давало стабільність, але гальмувало структурні реформи та інновації.

Зовнішня політика: між Росією та спробами балансування

Лукашенко з перших років зробив ставку на тісні зв’язки з Росією. У 1999 році підписано Договір про створення Союзної держави. Водночас він намагався зберігати певну автономію — не допустив повного поглинання білоруської економіки та політики російськими структурами. Періодично виникали напруги через ціни на газ та нафту, а також через спроби Мінська торгуватися з Заходом.

У 2014 році Лукашенко приймав у Мінську переговори щодо Донбасу та підписання Мінських угод. Тоді він позиціонував себе як посередник і гарант стабільності в регіоні. Відносини з Україною залишалися прагматичними: торгівля, сімейні зв’язки, культурна близькість. Багато білорусів працювали чи навчалися в Україні, і навпаки.

Ситуація кардинально змінилася після 2020 року.

2020: вибори, протести та жорстка реакція

Вибори 9 серпня 2020 року стали переломними. Офіційно Лукашенко набрав понад 80 % голосів, а Світлана Тихановська — близько 10 %. Однак незалежні платформи паралельного підрахунку та екзит-поли показували суттєво іншу картину. Масові мирні протести охопили всю країну — найбільші з часів незалежності. Влада відповіла жорстким розгоном: за перші тижні затримали понад 7 тисяч осіб, зафіксовано численні випадки побиття та тортур. Деякі протестувальники загинули.

Тихановська та багато опозиціонерів опинилися в еміграції. Лукашенка інавгурували таємно у вересні 2020-го. Захід ввів санкції, а білоруське суспільство розділилося на тих, хто підтримував «стабільність», і тих, хто вимагав змін. Репресії тривали роками: політичні в’язні, закриття незалежних медіа, тиск на громадянське суспільство.

2022 рік: роль у російському вторгненні в Україну

Саме з території Білорусі російські війська 24 лютого 2022 року почали наступ на Київський напрямок. Лукашенко дозволив розміщення десятків тисяч російських військових та техніки під виглядом спільних навчань, а згодом — використання білоруських аеродромів та логістики для ударів по Україні. Прямої участі білоруських підрозділів у бойових діях на території України офіційно не зафіксовано, проте надання території зробило Мінськ співучасником агресії в очах української влади та значної частини міжнародної спільноти.

Це рішення остаточно зруйнувало попередні напрацювання в українсько-білоруських відносинах. Україна запровадила санкції проти білоруських підприємств та посадовців, а двосторонні контакти на офіційному рівні практично припинилися. Лукашенко неодноразово заявляв, що білоруська армія не воює в Україні, однак його підтримка російської кампанії була послідовною — від політичної риторики до військово-технічної допомоги.

У 2022–2023 роках Білорусь також внесла зміни до Конституції, які дозволили розміщення російської військової бази та тактичної ядерної зброї на своїй території. Залежність від Москви посилилася, хоча Лукашенко й намагався зберігати певний простір для маневру.

Особисте життя та публічний образ

Лукашенко одружений з Галиною Родіонівною з 1975 року, хоча подружжя живе окремо. Має трьох синів: Віктора (1975), Дмитра (1980) та Миколу (2004). Молодший син часто з’являється на публіці разом з батьком, іноді в військовій формі, що породжує розмови про можливе наступництво. Сам Лукашенко неодноразово заявляв, що питання наступника вирішуватиме народ.

Публічний образ Лукашенка — це суміш сільського господарника, сильної руки та емоційного оратора. Він відомий довгими виступами, прямими, іноді різкими висловлюваннями, любов’ю до хокею та демонстративною простотою. Критики називають це популізмом та культом особистості, прихильники — автентичністю та зв’язком з «простим народом».

2025–2026: новий термін та зовнішньополітичні кроки

У січні 2025 року Лукашенко офіційно переобраний на сьомий термін — за даними ЦВК, 86,82 % голосів при явці 85,7 %. Інавгурація відбулася 25 березня 2025 року. Міжнародні спостерігачі та західні країни знову назвали вибори недемократичними.

У березні 2026 року Лукашенко здійснив перший офіційний візит до Північної Кореї, де зустрівся з Кім Чен Ином. Сторони підписали договір про дружбу та співпрацю в сферах сільського господарства, охорони здоров’я, бізнесу та науки. Паралельно Мінськ демонстрував певне потепління у відносинах зі США — йшлося про звільнення політичних в’язнів та зустрічі з американськими представниками.

Станом на червень 2026 року Олександр Лукашенко залишається на посаді президента. Його правління триває вже понад 31 рік і продовжує визначати вектор розвитку Білорусі — країни, яка опинилася в центрі геополітичних потрясінь регіону.

Розуміння цього шляху — від директора радгоспу до одного з найдовше правлячих європейських лідерів — допомагає краще оцінювати не лише білоруську внутрішню політику, а й ширші процеси, що впливають на безпеку та стабільність у Східній Європі, зокрема в Україні.