28 червня 1914 року в Сараєві 19-річний Гаврило Принцип двома пострілами забрав життя австро-угорського спадкоємця престолу Франца Фердинанда та його дружини Софії. Цей постріл став іскрою, від якої за кілька тижнів спалахнула пожежа, що охопила майже всю планету. Українські землі, розділені між Російською та Австро-Угорською імперіями, опинилися в епіцентрі Східного фронту. Сотні тисяч українських селян і робітників у російських та австрійських мундирах опинилися по різні боки колючого дроту — часто буквально брати проти братів.

Війна тривала чотири роки й чотири місяці. У ній взяли участь 38 держав із населенням понад 1,5 мільярда людей — три чверті тодішнього людства. Бойові дії велися на чотирьох континентах і в океанах. Для України це була не просто «європейська війна». Це була трагедія, яка знищила тисячі сіл і містечок Галичини, Волині, Буковини та Поділля, забрала життя сотень тисяч її синів і водночас прискорила національне пробудження, що вилилося в спроби створення власної держави.

Причини конфлікту назрівали десятиліттями. Провідні європейські держави суперничали за колонії, ринки збуту та джерела сировини. Німеччина, яка швидко індустріалізувалася, прагнула «місця під сонцем» і кинула виклик британському морському пануванню. Австро-Угорщина та Росія змагалися за вплив на Балканах, де національні рухи слов’янських народів підривали старі імперії. Франція хотіла реваншу за поразку 1870–1871 років і повернення Ельзасу та Лотарингії. Усі великі держави нарощували армію та флот, створювали жорсткі військові блоки. Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) протистояв Антанті (Франція, Росія, Велика Британія). Націоналізм, мілітаризм та імперіалізм утворили вибухонебезпечну суміш. Балкани стали «пороховою бочкою» Європи.

Постріл у Сараєві запустив ланцюгову реакцію. Австро-Угорщина, заручившись підтримкою Німеччини, 23 липня пред’явила Сербії жорсткий ультиматум. 28 липня Відень оголосив Белграду війну. Росія почала мобілізацію на захист «слов’янського брата». 1 серпня Німеччина оголосила війну Росії, 3 серпня — Франції. 4 серпня Велика Британія вступила у війну проти Німеччини. До кінця 1914 року в конфлікт уже були втягнуті Японія, Османська імперія та інші країни. За кілька місяців «локальна» балканська криза перетворилася на світову війну.

Українські губернії Російської імперії та коронні землі Австро-Угорщини (Галичина, Буковина, Закарпаття) стали частиною Східного фронту протяжністю понад 600 кілометрів. У серпні–вересні 1914 року тут розгорнулася Галицька битва — одна з найбільших операцій початкового періоду війни. Російські війська спочатку досягли успіху, захопили Львів і значну частину Галичини, але вже влітку 1915 року австро-німецький контрнаступ відкинув їх далеко на схід. Міста й села переходили з рук у руки, руйнувалися, спустошувалися. Сотні тисяч цивільних стали біженцями — їх евакуювали вглиб Росії.

Особливо трагічною була доля самих українців. За різними оцінками, до російської армії мобілізували близько 3,5 мільйона чоловіків з українських територій, до австро-угорської — понад 300 тисяч. Вони воювали один проти одного на одних і тих самих землях. Сім’ї часто не знали, на якому боці воює син чи чоловік.

Сотні тисяч українців загинули або були покалічені на фронтах Першої світової війни, а їхні рідні села й міста перетворилися на руїни.

У складі австро-угорської армії сформувався легендарний Легіон Українських січових стрільців — перше національне українське військове формування новітньої доби. Добровольці з галицьких «Січей» пройшли вишкіл і вже восени 1914 року опинилися на фронті. Найбільшої слави вони здобули в боях за гору Маківку у Високому Бескиді (квітень–травень 1915 року). Стрільці кілька разів відбивали штурми російських частин, утримували ключову позицію, попри важкі втрати. Ця перемога стала символом української військової звитяги.

Проте 1916 рік приніс страшне випробування. Під час Брусилівського прориву російські війська генерала Олексія Брусилова прорвали австрійську оборону в Галичині та на Буковині. У вересні 1916 року під час боїв за гору Лисоню біля Бережан українські січові стрільці опинилися в оточенні. Вони трималися до останнього, дозволяючи іншим частинам відійти. Легіон зазнав катастрофічних втрат — понад 1300 осіб убитими, пораненими та полоненими. Залишки підрозділу були майже повністю знищені. Ця жертва стала однією з найтрагічніших сторінок в історії УСС, але водночас — свідченням їхньої відданості справі.

Українські січові стрільці не просто воювали — вони зберігали й утверджували національну військову традицію, яка пізніше стала основою Армії Української Народної Республіки.

Війна швидко стала позиційною. На Західному фронті солдати місяцями сиділи в окопах під дощем, брудом і постійним артилерійським обстрілом. На Східному фронті лінія фронту спочатку була рухливішою, але з 1915 року теж перетворилася на суцільну смугу траншей, дротяних загороджень і мінних полів. З’явилися нові жахливі засоби: німецькі хлорні атаки під Іпром (1915), британські танки на Соммі (1916), масове застосування авіації для розвідки та бомбардувань, підводні човни, що топили цивільні судна. Артилерія стала головним вбивцею — на деякі позиції за день випускали десятки тисяч снарядів.

1917 рік став переломним. У Росії лютнева революція повалила царя. На українських землях почала діяти Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським. У червні вона проголосила Перший універсал — перший крок до автономії. Жовтневий переворот більшовиків і розпад російської армії ще більше прискорили події. Українці почали створювати власні військові частини. Війна, яка починалася як імперська бійня, поступово перетворювалася на арену національно-визвольної боротьби.

11 листопада 1918 року о 11-й годині ранку в Комп’єнському лісі набуло чинності перемир’я. Перша світова війна закінчилася. Німеччина та її союзники зазнали поразки, чотири імперії — Російська, Австро-Угорська, Османська та Німецька — впали. На їхніх руїнах виникли нові держави. Для України це був час великих надій і жорстоких розчарувань. Центральна Рада, Гетьманат Павла Скоропадського, Директорія — усі ці спроби державотворення відбувалися на тлі завершення світової війни та початку громадянської. Українські землі знову опинилися розділеними між Польщею, Радянською Росією, Румунією та Чехословаччиною.

Війна забрала життя приблизно 10 мільйонів військових і ще мільйони цивільних по всьому світу; для українського народу вона стала водночас страшною втратою і каталізатором національного відродження.

Сьогодні, через понад сто років, пам’ять про ту війну в Україні зберігається в назвах вулиць, пам’ятниках січовим стрільцям, у музейних експозиціях та наукових дослідженнях. Вона нагадує, наскільки крихким може бути мир і якою високою ціною досягається свобода. Сотні тисяч безіменних солдатів, які загинули в карпатських лісах, галицьких полях та волинських болотах, залишили по собі не лише могили — вони залишили приклад стійкості та жертовності, який і сьогодні надихає захищати свою землю.