Богдан Маркевич народився 17 лютого 1925 року у Винниках — невеликому містечку під Львовом, яке тоді належало до Польської Республіки. Його життя стало яскравим прикладом того, як пристрасть до футболу допомагала вистояти в найскладніші часи й залишити глибокий слід у спортивній історії Західної України.

Переживши примусову депортацію до Німеччини під час Другої світової війни, табори на Уралі та втрату частини родини, яка емігрувала, він повернувся додому й одразу взявся відроджувати місцевий футбол. Став тренером, селекціонером «Карпат», виховав плеяду гравців, серед яких його син Мирон Маркевич — один із найуспішніших українських фахівців. Сьогодні стадіон у Винниках носить його ім’я, а традиції продовжуються.

Історія Богдана Маркевича — це оповідь про стійкість галицького характеру, силу родинних зв’язків і те, як один ентузіаст із маленького міста вплинув на розвиток футболу в цілому регіоні. Його спадщина жива й у 2026 році: на полі, де грає «Рух» Винники, досі відчувається дух, який він заклав десятиліття тому.

Дитинство у Винниках міжвоєнної доби

Винники 1920–1930-х років — це промислове містечко з шкірзаводом, де футбол уже тоді був справжньою пристрастю місцевих хлопців. Богдан ріс у родині Дмитра та Анни Маркевичів, які виховали чотирьох синів і доньку. Дитинство минало на вуличних майданчиках і прилеглих полях, де м’яч часто був єдиною доступною іграшкою.

У польський період футбол у Галичині розвивався активно, попри всі політичні обмеження. Хлопці з Винник уже тоді мріяли про великі клуби Львова. Богдан рано показав характер і технічні здібності — якості, які пізніше допомогли йому вистояти в набагато жорсткіших умовах.

Родина жила звичайним життям провінційного містечка: робота, школа, вечірні ігри. Саме тут сформувалася та внутрішня опора, яка згодом дозволила Богдану не просто вижити, а й стати людиною, що об’єднувала навколо себе інших.

Війна, яка випробувала на міцність

1942 року Богдана Маркевича, як і багатьох молодих людей із Західної України, вивезли на примусові роботи до Німеччини. Він опинився на заводі «Мерседес» у районі Штутгарта. Праця була виснажливою, а умови — важкими. Та навіть там футбол залишався частиною його світу.

Богдан Маркевич вижив у таборах завдяки футболу — м’яч став для нього не просто грою, а справжнім порятунком у найтемніші дні.

1945 року радянські війська звільнили його, проте замість повернення додому Богдана відправили на заслання на Урал. Там, у таборі, один із начальників виявився великим прихильником футболу. Завдяки цій випадковості через півтора року Богдан отримав дозвіл повернутися до Винник.

Повернення виявилося гірким: батьків і частини родини вже не було — вони емігрували до США. Лише брат Роман залишився в рідному домі. У новій радянській реальності Богдан зіткнувся з ще одним випробуванням — перевірками та обмеженнями. Проте доля знову усміхнулася: серед місцевої влади він зустрів енкаведиста, який щиро любив футбол і дав «зелене світло» на заняття улюбленою справою.

Відродження футболу у рідному місті

1947 року разом із другом Романом Кметем Богдан Маркевич відродив винниківську команду «Харчовик» (у різні роки вона мала назви «Авангард», «Спартак»). Це був не просто спортивний проект — це було відновлення нормального життя після війни. Люди збиралися на матчі, підтримували свою команду, відчували єдність.

1949 року Богдан одружився з Любомирою. У родині народилися син Мирон (1951) та донька Рената. Саме в цей період він активно грав за місцеві колективи: «Харчовик», команду шкірзаводу, «Дніпро» та «Жупан». Усі ці команди були аматорськими, але рівень гри та відданості був високим.

Найяскравішим моментом гравецької кар’єри стала перемога 1954 року в Кубку сімсотріччя Львова. Для маленької винниківської команди це стало справжнім тріумфом і підтвердженням, що навіть без великих ресурсів можна досягати вагомих результатів. Богдан уже тоді демонстрував якості лідера й організатора.

Тренерська стезя та виховання нового покоління

Згодом Богдан Маркевич повністю перейшов на тренерську роботу. Він очолював «Жупан» (Винники), «Світанок» (Львів), а 1968 року — «Каменяр» у Львові. Наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років працював тренером-селекціонером у «Карпатах». Саме тоді львівський клуб переживав період становлення й потребував свіжих талантів із регіону.

Його головним пріоритетом завжди було виховання молоді. У Винниках під його керівництвом команда тричі ставала чемпіоном Львівської області — у 1960, 1963 та 1965 роках. Багато його вихованців згодом потрапили до «Карпат» і зробили помітну кар’єру.

Ці факти підтверджують краєзнавчі дослідження Андрія Байцара та матеріали Української асоціації футболу. Богдан Маркевич не просто навчав техніці — він прищеплював характер, відповідальність і любов до гри. Багато його учнів пізніше згадували, що саме від нього отримали перші серйозні уроки футболу та життя.

Родинна футбольна династія

Найяскравішим підтвердженням тренерського таланту Богдана Маркевича стала кар’єра його сина Мирона. Першим тренером Мирона був саме батько. Мирон народився 1951 року у Винниках, пройшов шлях від дубля «Карпат» до серйозних клубів і згодом став одним із найтитулованіших українських тренерів.

Богдан Маркевич не лише виховав сина як футболіста — він передав йому розуміння гри, вміння працювати з людьми та віру в те, що навіть у найскладніших умовах можна досягати великих цілей.

Мирон Маркевич тренував «Карпати», «Кривбас», «Металург» Запоріжжя, «Анжі», «Металіст», очолював національну збірну України (провів чотири матчі без поразок) та вивів «Дніпро» до фіналу Ліги Європи 2015 року. Онук Богдана — Остап Маркевич — також став професійним футболістом. Так у Винниках народилася справжня тренерська династія, яка вплинула на український футбол далеко за межами одного міста.

Спадщина, яка залишається з нами

23 серпня 2002 року Богдан Маркевич пішов із життя у рідних Винниках. Його поховали на місцевому цвинтарі в родинному гробівці. Але пам’ять про нього не згасла. 2003 року у Винниках започаткували щорічний юнацький турнір пам’яті Богдана Маркевича — традиція, яка триває й сьогодні.

24 серпня 2015 року, у День Незалежності України, на стадіоні його імені відкрили пам’ятник (автор — скульптор Василь Гурмак). Сам стадіон став домашньою ареною ФК «Рух» Винники й залишається центром футбольного життя містечка. Тут досі грають діти, проводять змагання, передають досвід новим поколінням.

Богдан Маркевич показав, що справжня сила — не в гучних титулах, а в щоденній праці, відданості рідному місту та вмінні передати свій досвід далі.

У 2026 році, коли український футбол продовжує розвиватися попри всі виклики, історія Богдана Маркевича набуває особливого значення. Вона нагадує, що великі справи часто починаються з маленьких містечок, з ентузіазму однієї людини й з любові до гри, яка об’єднує покоління.

Стадіон імені Богдана Маркевича у Винниках, юнацькі турніри, імена його вихованців у протоколах матчів «Карпат» та інших клубів — усе це жива пам’ять про людину, яка ніколи не шукала слави, але отримала її заслужено. Його приклад і сьогодні надихає тренерів та гравців, які працюють на благо українського футболу.