Стас Жирков — один із найяскравіших українських театральних режисерів свого покоління. Він народився в Уфі, але вже в п’ятирічному віці опинився в українському Чорноморську, а згодом повністю віддав своє життя Києву та українській сцені. Сьогодні його постановки йдуть у Німеччині, Швейцарії та Литві, а в Україні досі з аншлагами грають «Сталкери» — вистава, яка стала справжнім культурним явищем.

Жирков — це не просто режисер. Він автор музичного оформлення, художник зі світла, сценограф, продюсер і художній керівник, який у свої 39 років встиг очолити два провідні київські театри та створити понад півсотні постановок. Його шлях — це історія про те, як молодий митець з незалежного театру перетворився на культурного амбасадора України в Європі.

Ранні роки: від Уфи до київської сцени

Станіслав Ігорович Жирков народився 10 вересня 1986 року в Уфі. Родина прожила там лише до п’яти років хлопчика, після чого переїхала до Чорноморська біля Одеси. Саме тут, у південному українському місті, сформувалося його відчуття дому.

У 2008 році Жирков закінчив акторсько-режисерський курс Київського національного університету культури та мистецтв у майстерні Петра Ільченка та Катерини Пивоварової. Вже під час навчання він зрозумів: класичний репертуарний театр — не його шлях. Разом із Ксенією Ромашенко вони створили незалежний театр «Відкритий погляд». Перші вистави — «Наташина мрія» Ярослави Пулінович та «Сім’я. Сцени» Ганни Яблонської — одразу привернули увагу критиків і публіки.

У 2011 році за «Наташину мрію» Жирков отримав «Київську пектораль» у номінації «Найкращий режисерський дебют». Це стало першим серйозним визнанням.

«Золоті ворота»: революція в центрі Києва

У 2014 році Стас Жирков очолив театр «Золоті ворота». За п’ять років він перетворив камерний простір на одну з найцікавіших сцен столиці. Тут народилися постановки, які й досі вважають еталонними: «Сталкери» за Павлом Ар’є (спільно з Молодим театром), «Слава героям», «І створив собі кумира…» — реквієм пам’яті жертв Голодоморів.

Особливо потужною стала вистава «Сталкери». Вона поєднала документальну основу з поетичним театром, а Ірма Вітовська створила роль, за яку отримала «Пектораль». Жирков не боявся складних тем: війна на Донбасі, пам’ять, травма, людська гідність.

У 2016–2017 роках він уже працював у Німеччині — у Theater Magdeburg поставив «На початку і наприкінці часів» та «Чому Михайло Гурман не вижив?». Це був перший крок до міжнародної кар’єри.

Театр на Лівому березі: масштаб і відповідальність

У січні 2019 року Жирков став директором-художнім керівником Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Разом із Тамарою Труновою вони провели три роки, які багато хто називає золотим періодом театру.

Тут з’явилися «Клас» — документальна вистава, де актори грали власні історії, «Альбатроси» за Фредеріком Строппелем, «Хлібне перемир’я» Сергія Жадана та «Батько» Флоріана Зеллера. Жирков активно розвивав документальний театр і молодіжну політику. У 2021 році він очолив театральний факультет Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтв.

У 2017 році йому присвоїли звання Заслуженого артиста України. А «Київська пектораль» за «Славу героям» у номінації «Найкраща режисура» стала ще одним підтвердженням: Жирков — один із лідерів українського театру.

Європейський період: культурна дипломатія в дії

Після початку повномасштабного вторгнення в березні 2022 року Жирков виїхав з України з офіційним дозволом Міністерства культури та інформаційної політики. З того часу він живе та працює переважно в Німеччині, «на валізі» — постійно переїжджаючи між містами для нових проектів.

Він поставив вистави в Schaubühne Berlin («Листівки зі сходу»), Münchner Kammerspiele, Schauspielhaus Zürich («Антигона в Бучі»), Düsseldorfer Schauspielhaus та інших. У 2023 році став куратором фестивалю «777 Tage – Fokus Ukraine» в Дюссельдорфі. Фестиваль зібрав понад 20 тисяч глядачів, більшість — німецькомовні.

Жирков свідомо обирає теми, пов’язані з війною, пам’яттю та правдою. Він переконаний: українська культура на мапі світу з’явилася завдяки армії, але утримати увагу Європи можна лише через постійну емпатію. Театр для нього — інструмент, який дозволяє говорити про Бучу, Маріуполь, Голодомор і сьогодення без цензури та спрощень.

Стиль режисера: людина-оркестр і документальна чесність

Жирков рідко ставить «чисту» класику. Його вистава — це завжди сплав тексту, світла, музики та акторської енергії. Він часто працює з Павлом Ар’є, любить документальний матеріал і акторів, які грають власне життя.

У «Класі» на Лівому березі актори розповідали реальні історії зі школи. У «Сталкерах» — поєднали спогади про Чорнобиль і війну на сході. Такий підхід робить його театр болісно чесним і водночас поетичним.

Він не уникає складних розмов про колаборацію, травму та відповідальність. У інтерв’ю неодноразово наголошував: поки ми не називаємо речі своїми іменами, ворог використовує це проти нас.

Стас Жирков сьогодні

Станом на 2026 рік Жирков продовжує активно працювати в Європі. Його вистави йдуть у провідних німецькомовних театрах, а українська публіка досі може побачити «Сталкерів» у Києві. Він залишається одним із тих митців, хто не просто ставить вистави, а формує культурний діалог між Україною та Європою.

Його історія — це приклад того, як один режисер може поєднувати глибоку українську ідентичність із європейським контекстом. Від маленького незалежного театру до великих сцен Берліна та Мюнхена — шлях, який надихає нове покоління українських митців.

Стас Жирков довів: театр може бути не лише мистецтвом, а й потужним інструментом пам’яті, правди та підтримки. І поки його валізка продовжує мандрувати Європою, українська сцена залишається з ним — через кожну нову постановку, через кожну історію, яку він наважується розповісти.

Ключові нагороди Стаса Жиркова

Дані з Української Вікіпедії та офіційних театральних джерел.

Обрані постановки, які визначили стиль режисера

Стас Жирков не просто ставить вистави. Він створює простір, де глядач змушений дивитися правді в очі — чи то в київській залі, чи в залі берлінського Schaubühne. І саме це робить його одним із найважливіших голосів сучасного українського театру.