У ніч на 8 грудня 2024 року Башар аль-Асад залишив президентський палац у Дамаску. Російський літак вивіз його та найближчих соратників до Москви. За кілька днів армія, яка десятиліттями тримала владу, розпалася, а повстанці без особливого опору увійшли до столиці. Так за лічені тижні завершилася 24-річна епоха правління людини, яка колись уявлялася багатьом реформатором.

Башар народився 11 вересня 1965 року в Дамаску в алавітській родині. Його батько Хафез аль-Асад уже понад два десятиліття керував країною після перевороту 1970 року. Дідусь змінив прізвище з аль-Вахш («дикий») на аль-Асад («лев»), підкреслюючи нові амбіції роду. Башар не був першим у черзі на владу — ним вважали старшого брата Баселя, популярного військового, якого називали «золотим лицарем».

Башар закінчив арабо-французьку школу «аль-Хуррія» в Дамаску, потім медичний факультет Дамаського університету 1988 року. Працював військовим лікарем у лікарні Тішрін. 1992 року поїхав до Лондона на стажування з офтальмології у Western Eye Hospital. Друзі згадували його як тиху, стриману людину, яка уникала гучних компаній і говорила тихим голосом. Ніхто тоді не бачив у ньому майбутнього жорсткого правителя.

Усе змінилося 21 січня 1994 року. Басель загинув у автокатастрофі на околиці Дамаска — їхав на високій швидкості в тумані без ременя безпеки. Хафез швидко переорієнтувався на молодшого сина. Башара відкликали з Лондона, відправили до військової академії в Хомсі. За кілька років він став полковником елітної Республіканської гвардії. Паралельно його знайомили з механізмами державного управління та зміцнювали позиції в силових структурах.

10 червня 2000 року Хафез аль-Асад помер. Конституцію швидко змінили — мінімальний вік президента знизили з 40 до 34 років. 17 липня Башар офіційно став президентом після референдуму, де отримав понад 97 % голосів. Багато хто в Сирії та за її межами сподівався на відлигу. Молодий, освічений у Британії лідер, одружений на британській сирійці Асмі, виглядав символом модернізації.

Перші місяці запам’яталися «Дамаською весною». Інтелектуали, письменники, правозахисники відкрито обговорювали реформи, створювали салони, вимагали свободи слова та звільнення політв’язнів. Деякі в’язниці закрили, провели амністії. Проте вже 2001–2002 років надії згасли. Активістів заарештували, салони розігнали. Політична система залишилася однопартійною під контролем Баасу та спецслужб.

Економічні кроки виглядали сміливіше. Дозволили створювати приватні банки — вперше з 1963 року. З’явилися приватні університети, зокрема Віртуальний університет Сирії. Зменшили митні бар’єри, запровадили податкові зміни. Країна почала говорити про «соціально-ринкову економіку». Але реформи залишилися вибірковими. Виграли родини, близькі до влади, особливо клан Махлуфів. Звичайні сирійці не відчули суттєвого покращення життя.

У грудні 2000 року Башар одружився з Асмою аль-Ахрас. Вона народилася 1975 року в Лондоні в родині сирійців-сунітів, закінчила King’s College London, працювала в інвестиційному банку JP Morgan. Шлюб став несподіванкою навіть для багатьох наближених. Асму позиціонували як сучасну першу леді — вона займалася соціальними проєктами, підтримувала освіту та охорону здоров’я. У пари народилися троє дітей: Хафез (2001), Зейн (2003) та Карім (2004). Образ молодої, європейськи вихованої пари давав надію, що режим пом’якшиться. Пізніше витік електронних листів Асми показав пристрасть до дорогих меблів, прикрас та туфель Louboutin — це підірвало довіру навіть серед тих, хто ще вірив у реформи.

Березень 2011 року став точкою неповернення. У місті Дар’а після арешту та катувань підлітків, які намалювали антиурядові графіті, почалися протести. Влада відповіла силою. Протести перекинулися на інші міста. За кілька місяців мирні демонстрації переросли в збройне повстання. Уряд почав використовувати важку артилерію та авіацію проти власного населення. До кінця 2011 року країна вже пала в полум’ї громадянської війни.

Війна тривала понад 13 років. За оцінками незалежних моніторів, загинуло понад пів мільйона людей, мільйони стали біженцями. Міста перетворювалися на руїни — особливо Алеппо після тривалих боїв 2016 року. Режим застосовував тактику «бочкових бомб», облог та колективного покарання. Більшість розслідувань, зокрема місій ООН та ОЗХЗ, підтверджують використання хімічної зброї урядовими силами. Найвідоміша атака — зарин у Східній Гуті 21 серпня 2013 року, коли загинули сотні цивільних. Пізніше були атаки в Хан-Шейхуні (2017) та Думі (2018). Росія та Іран надали режиму вирішальну підтримку. З вересня 2015 року російська авіація почала масовані удари, які допомогли повернути контроль над ключовими територіями.

Тактика, випробувана в Сирії — масовані удари по житлових районах, облоги міст, поєднання авіації з наземними операціями — пізніше частково повторилася в інших конфліктах. Для Росії Сирія стала полігоном і демонстрацією сили на Близькому Сході.

До листопада 2024 року здавалося, що режим тримається міцно. Але блискавичний наступ Hayat Tahrir al-Sham та союзних груп з Ідлібу змінив усе. За лічені тижні впали Алеппо, Хама, Хомс. Армія розбігалася. 8 грудня Башар аль-Асад покинув країну. Його режим, який тримався на силі, страху та зовнішній підтримці, зник за одну ніч.

Сьогодні, у червні 2026 року, колишній президент живе у вигнанні в Москві. За повідомленнями, він проводить час між пентхаусом у Moscow City та віллою в престижному районі Рубльовка. У нього залишилося близько двадцяти квартир у російській столиці, придбаних ще за часів президентства. Він рідко виходить назовні, майже не вивчив російську, а охорона тримається на відстані. Дочка Зейн закінчила навчання в одному з московських вишів. Син Хафез захистив докторську дисертацію в МДУ. Асма з дітьми прибула до Росії наприкінці листопада 2024 року. Повідомлення про можливий розрив шлюбу спростували.

Новий сирійський уряд на чолі з Ахмедом аль-Шараа проводить перехідний період. Баас розпустили, оголосили п’ятирічний перехід. Країна намагається відновлюватися після руйнувань, але стикається з економічною кризою, проблемами меншин та питаннями справедливості. Багато сирійців повертаються додому, проте попереду — складний шлях примирення та відбудови.

Башар аль-Асад залишив після себе країну, глибоко травмовану війною, та пам’ять про те, як надії на реформи перетворилися на довгі роки страждань. Його історія — це нагадування про те, наскільки швидко може змінитися доля навіть найміцнішого на вигляд режиму, коли внутрішня підтримка зникає, а зовнішні союзники перестають бачити в ньому цінність.