Богдан Буткевич у 2026 році — це вже не просто відоме ім’я українського медіа. Це людина, яка пройшла шлях від гострих політичних колонок і телевізійних ефірів до реальної служби в лавах Збройних сил України. Його голос роками звучав з радіо, телебачення та YouTube, а сьогодні він — зв’язківець у полку зв’язку, який продовжує захищати країну вже не словом, а конкретною справою.

Його історія приваблює саме тим, що в ній немає фальші та розриву між професією та життям. Буткевич завжди був тим, хто говорив прямо, іноді незручно для влади, іноді різко для частини суспільства. І коли прийшов час, він не шукав винятків — прийшов до ТЦК сам, пройшов нову ВЛК і став до строю. Сьогодні, маючи за плечима десятиліття досвіду аналізу подій, він бачить Україну зсередини армійської реальності — «кришталево ясно», як сам зізнавався.

Ця стаття — не суха біографія. Це спроба зрозуміти, як формується людина, яка вміє бути одночасно і чутливою до музики, і жорсткою до брехні, і відданою обов’язку навіть тоді, коли обов’язок вимагає мовчання.

Київське коріння та роки, що сформували характер

Богдан Буткевич народився 16 червня 1984 року в Києві. Місто тоді ще жило в перехідній епосі — між радянським минулим і новою незалежністю. У родині панувала атмосфера книжок, музики та перших політичних розмов, які в майбутньому стануть його професійним полем.

У 2001 році він закінчив гімназію №153 імені Олександра Пушкіна з юридичним ухилом. Потім — Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут». З 2001 по 2007 рік вивчав соціологію, а магістратуру завершив за спеціальністю «адміністративний менеджмент». Соціологія дала інструменти аналізу суспільства, а технічна освіта — системність мислення та вміння бачити приховані механізми.

Саме в студентські роки Буткевич зрозумів: слова можуть впливати сильніше за креслення. Журналістика стала для нього не просто професією, а способом бути корисним країні в той момент, коли вона тільки вчилася говорити своєю мовою.

Кар’єра, що почалася з розслідувань і ніколи не зупинялася

У 2006 році Богдан Буткевич зробив перший професійний крок — став політичним кореспондентом у тижневику «Грані плюс». Далі була «Газета по-українськи», сайт «Подробності», «Обозреватель». З 2007 по 2017 рік — довгий і плідний період у журналі «Український Тиждень», де він пройшов шлях від кореспондента відділу розслідувань до провідного оглядача та колумніста.

Ця таблиця показує, наскільки різноманітною була медіа-кар’єра Богдана Буткевича. Він не зациклювався на одному форматі — легко переходив від друкованих розслідувань до телебачення, від радіо до цифрових платформ. У 2013 році отримав престижну журналістську премію «Честь професії» в номінації «За краще розкриття складної теми». Працював позаштатно для BBC, викладав у Могилянській школі журналістики.

У 2024 році запустив англомовний YouTube-канал, щоб протистояти російській пропаганді на міжнародному рівні. Це був логічний крок для людини, яка завжди розуміла: інформаційна війна — така ж реальна, як і бойова.

Музика: друга струна душі

Богдан Буткевич ніколи не був журналістом, який «для душі» грає на гітарі у вихідні. Музика для нього — повноцінна частина ідентичності, така ж важлива, як і тексти колонок.

Він грав у гурті SWEETLO, де сам писав пісні. Пізніше став гітаристом і бек-вокалістом у power-country колективі «Пирятин» разом з Іваном Семесюком. Разом вони випустили альбом «Тантра» та інші композиції, зокрема «Родіна». Був учасником alternative folk проєкту Ukie’z. На сцені Буткевич — це ходяча харизма, переконаний оптиміст і майстерний музикант, який вміє передати емоцію навіть без слів.

Музика стала для нього способом говорити про те, що не завжди вкладається в журналістські рамки. Коли слова в колонці вимагають точності та аргументів, гітара дозволяє випустити чисту емоцію — біль, надію, лють, любов до країни. Багато хто з колег-журналістів зізнається, що саме ця подвійність робить Буткевича особливо цікавим співрозмовником.

Гострий стиль і ціна правди

Богдан Буткевич ніколи не належав до категорії «зручних» журналістів. Його коментарі часто ставали приводом для обговорень — і не завжди приємних. У 2014 році російські телеканали спробували використати його слова з ефіру hromadske.tv про Донбас, змонтувавши фразу так, ніби він закликав «вбивати людей». Насправді йшлося про складну ситуацію в регіоні та необхідність керуватися українським національним інтересом. Фактчекери швидко довели монтаж, але осад залишився — як приклад того, як російська пропаганда працює з українськими голосами.

У 2020 році його усунули з ведення психологічного токшоу на Українському радіо через пост у Facebook, який визнали таким, що містить мову ворожнечі. Буткевич не став виправдовуватися — він просто продовжив працювати в інших форматах.

Його стиль завжди був прямим: без води, без дипломатії заради дипломатії. Саме тому він мав як відданих слухачів, так і запеклих опонентів. І саме тому в липні 2025 року навколо його імені розгорівся новий скандал.

Липень 2025: випробування, яке змінило все

9 липня 2025 року опозиційна нардепка Софія Федина повідомила, що Богдана Буткевича «примусово мобілізували». Дружина журналіста Марина Данилюк-Ярмолаєва уточнила деталі: за її словами, останні роки Богдан позаштатно співпрацював з Головним управлінням розвідки, виконуючи завдання «на території ворога». Після критики на адресу влади (зокрема щодо Мар’яни Безуглої) співпрацю припинили, бронь зняли автоматично через зміни законодавства, а самого Буткевича відправили до навчального центру.

ГУР офіційно заявило: «Богдан Буткевич не був і не є співробітником Головного управління розвідки». Сухопутні війська підтвердили: журналіст сам прийшов до ТЦК для уточнення особистих даних, мав попередній висновок ВЛК «обмежено придатний» через проблеми із зором, пройшов нову комісію і був визнаний придатним до служби в частинах забезпечення. Його відправили на базову військову підготовку.

11 липня Буткевич вперше вийшов на зв’язок у Facebook. Він показав військовий квиток і написав коротко: запам’ятав підтримку друзів і накиди ворогів. «Незабаром почну військову підготовку». Жодних скарг, жодних звинувачень — тільки факт.

Служба в ЗСУ: три місяці, які стали новою главою

У жовтні 2025 року, рівно через три місяці після мобілізації, Богдан Буткевич опублікував на Цензор.НЕТ текст «Перші 3 місяці у війську». Це був не репортаж і не скарга. Це — чесний погляд людини, яка звикла аналізувати, але тепер аналізує зсередини системи.

Він служить зв’язківцем у полку зв’язку. «А далі — куди вже вивезе військова доля та воля командування». Одразу кинув алкоголь — «сінька в армії — зло». Найскладніше особисто для нього — неможливість вільно коментувати внутрішню ситуацію в країні, як раніше. «Але не вважаю за можливе це наразі через очевидні причини. І бо я військовослужбовець, і бо не хочу, щоб через мої слова були проблеми у моїх побратимів та частини».

Він чітко бачить проблеми: демотивація від невизначених термінів служби, питання зарплат, відчуття, що держава іноді не цінує тих, хто захищає її. Але водночас — «з армії все стає настільки кришталево ясним». Погляди не змінилися. «Само собою, що я не просто не змінив своїх поглядів і не відмовляюся від жодного сказаного слова, а ще й вдесятеро більше хочу сказати те саме». І головне: «Гарантую — повернуся з новими силами. Як тільки настане відповідний момент».

Станом на червень 2026 року Богдан Буткевич продовжує службу. Його сторінка у Facebook активна — він коментує поточні події, іноді з військової перспективи, іноді просто як громадянин, який не втратив здатності мислити критично. «Служу українському народу!» — так він завершив свій текст про перші місяці в армії.

Чому його історія важлива саме зараз

Богдан Буткевич — це приклад людини, яка не ділить життя на «до» і «після». Він не став «колишнім журналістом» і не перетворився на «військового блогера». Він залишається собою: з тією ж внутрішньою свободою, з тією ж вимогливістю до правди і з тією ж готовністю брати відповідальність.

У час, коли багато хто шукає винятків і лазівок, він прийшов до ТЦК сам. У час, коли критика влади часто стає приводом для взаємних звинувачень, він не влаштував публічного скандалу — просто продовжив служити. У час, коли слова можуть коштувати дорого, він свідомо обрав мовчання заради побратимів, але пообіцяв повернутися з новою силою.

Його дружина Марина Данилюк-Ярмолаєва, з якою вони разом ведуть проект «Шоубісики», залишилася надійним тилом. Родина для Буткевича — не абстракція, а конкретна опора, яка дозволяє зберігати внутрішній стрижень навіть у найскладніші періоди.

Історія Богдана Буткевича — це нагадування, що українська журналістика може виховувати не лише спостерігачів, а й людей дії. Що критичний розум і патріотизм не суперечать одне одному. Що навіть коли голос тимчасово приглушений армійським статутом, переконання нікуди не зникають — вони просто набирають нової глибини.

У 2026 році, коли війна триває, а суспільство шукає орієнтири, такі постаті, як Богдан Буткевич, стають особливо цінними. Не тому, що вони ідеальні. А тому, що вони чесні — з собою, з колегами, з країною. І це чесність, яка загартовується не в ефірах, а в реальних випробуваннях.