Роман Валентинович Куценко народився 3 лютого 1985 року в селі Івангород Олександрівського району Кіровоградської області. Звичайний сільський хлопець, який закінчив місцеву школу, здобув професію електрика в професійному училищі, а згодом — диплом менеджера в Центральноукраїнському національному технічному університеті. Десять років працював бригадиром вантажників на кропивницькому м’ясокомбінаті «Ятрань». Мав дружину Юлію, трьох синів і спокійне, робоче життя.

18 липня 2025 року в Дніпропетровській області старший сержант Роман Куценко отримав тяжке осколкове поранення під час ракетного удару по аеродрому. Попри біль, ще сорок хвилин він виносив пораненого побратима, рятував життя. Наступного дня, 19 липня, у військовому госпіталі серце захисника зупинилося. Йому виповнилося сорок років.

Його історія — це не просто біографія військового. Це портрет людини, яка щоразу обирала не зручність, а обов’язок. Від розвідника на Донеччині до старшого повітряного стрільця авіаційної ланки, від поранення 2023 року до повернення в стрій і знищення понад десяти ворожих повітряних цілей. Повний кавалер ордена «За мужність» — це визнання, яке отримують одиниці.

Дитинство, освіта та перші кроки в доросле життя

Маленьке село Івангород на Кіровоградщині сформувало характер Романа. Тут він навчився відповідальності та працьовитості. Після школи вступив до Кіровоградського вищого професійного училища, де опанував спеціальність електрика. Строкову службу пройшов в Одесі.

Повернувшись, десять років віддав роботі на м’ясокомбінаті. Став бригадиром — люди поважали його за харизму, авторитет і вміння тримати слово. Саме там, на підприємстві, Роман познайомився з Юлією, яка працювала вагаркою. Обидва вже мали досвід сімейного життя. Роман виховував сина Дениса від попереднього шлюбу. З Юлією народилися ще двоє синів — Сергій та Олександр. Сім’я стала для нього головним якорем.

Дружина пізніше скаже: «Роман виділявся серед інших хлопців харизмою і мав авторитет у колективі. Його головною мотивацією було прагнення не допустити, щоб ніяка зараза не дійшла й до нашого дому».

Шлях до фронту: 2015 рік

Коли в 2014–2015 роках почалася війна на сході, Роман не вагався. 13 лютого 2015 року він приєднався до Збройних сил України як розвідник. Був на найгарячіших напрямках — Авдіївка, Волноваха. Бої там були жорстокими, а втрати — важкими.

Через рік, після демобілізації, Роман пробув удома лише два тижні. Підписав контракт із Третім полком Сил спеціальних операцій Збройних сил України. З того моменту його життя остаточно пов’язалося з елітними підрозділами.

Елітна служба та міжнародне визнання

У складі спецпідрозділу Роман брав участь у найскладніших завданнях. У 2017 році його команда представляла Україну на престижних міжнародних змаганнях спецпризначенців Cambrian Patrol у Великій Британії. Українські воїни посіли друге місце — результат, який свідчить про найвищий рівень підготовки.

З перших днів повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року Роман виконував бойові завдання на Донеччині, згодом — на Харківщині. У березні 2022-го отримав орден «За мужність» III ступеня. У червні того ж року — II ступеня. Обидві нагороди — за особисту мужність і самовіддані дії в захисті суверенітету України.

У 2023 році Роман зазнав поранення. Після лікування та реабілітації повернувся на Авдіївський напрямок. Не зламався, не попросив «тилу». Просто продовжив справу.

Небо України: 2024–2025 роки

У 2024 році Роман перевівся до авіаційної частини (ВЧ А-1604). Став старшим повітряним стрільцем авіаційної ланки авіаційної ескадрилії. На цій посаді він знищив понад десять ворожих повітряних цілей — переважно російських ударних дронів «Шахед», які тероризували українські міста й енергетичну інфраструктуру.

Роль повітряного стрільця в ті роки стала критично важливою. Масовані атаки дронів вимагали постійної готовності, точності та холоднокровності. Роман і його побратими стояли між небом і землею, захищаючи тисячі цивільних життів. Кожен збитий дрон — це врятовані будинки, лікарні, школи.

Останній подвиг

18 липня 2025 року на аеродромі в Дніпропетровській області пролунав вибух. Російська ракета влучила в позицію. Роман отримав тяжке осколкове поранення. Замість того щоб чекати допомоги, він ще сорок хвилин виносив пораненого побратима, ризикуючи власним життям.

«Прилетіла ракета, у нього було осколкове поранення. Розповідали, що він ще хвилин 40 після поранення побратима виносив, рятував», — згадують товариші.

19 липня 2025 року Роман Куценко помер у військовому госпіталі. 24 липня в Кропивницькому відбулося прощання. Колона пройшла містом, а над Алеєю слави Далекосхідного кладовища, де поховали героя, кружляв літак — останній салют від побратимів по авіації.

Нагороди Романа Куценка

Повний кавалер ордена «За мужність» — це рідкісне і почесне звання. Роман отримав усі три ступені:

Згідно з інформацією з Вікіпедії та повідомленнями Армійського інформ, саме ці нагороди засвідчують послідовний і героїчний шлях воїна.

Пам’ять, яка не згасає

Дружина Романа Юлія зареєструвала петицію про присвоєння йому звання Героя України (посмертно). Петиція набрала підтримку земляків, випускників ЦНТУ, місцевих медіа та військових. Станом на 2026 рік вона перебуває на розгляді.

У Кропивницькому та рідній громаді Романа пам’ятають як людину сталевої волі. «80 % його життя — це захист, це хлопці, воля й сила», — сказала Юлія. Пілот, з яким Роман літав, додав: «Таких, як Рома, не буває».

Його історія продовжує жити в серцях побратимів, у спогадах синів, у спокійному небі над українськими містами, яке він допомагав захищати. Роман Куценко не шукав слави. Він просто робив те, що вважав правильним — до останнього подиху.

Сьогодні, коли країна продовжує боротися, такі історії нагадують: героїзм — це не тільки гучні подвиги. Це щоденний вибір звичайної людини, яка ставить захист Батьківщини вище за власний спокій і безпеку. Пам’ять про Романа Куценка — це частина нашої колективної сили.